Про роздвоєння єдиного з точки зору науки

Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.

«Качки ходять парами, як хвиля з хвилею. Всі дівчата з хлопцями, тільки я одна» — зачин ліричної пісеньки. І як не дивно, подібне порівняння досить точно висловлює фундаментальну рису людської мови і мислення, що полягає в тому, що, сприймаючи і осмислюючи навколишній світ, ми схильні розчленовувати його на парні протилежності, двійкові опозиції, бінарні структури. Інтерес до такого феномену спочатку здавався чисто академічним і позбавленим прикладного значення. Досить скоро, однак, цей погляд довелося змінити.

Незнищенна дихотомія

Прогрес обчислювальної техніки, інформаційного пошуку та автоматизованих систем управління вимагав невпинного вдосконалення мов програмування.

«Існує багато алгоритмів,— вказував Норберт Вінер ще в 1948 році, – які можна використовувати для комбінування можливостей, але найпростіший з них відомий як алгебра логіки… або булева алгебра. Цей алгоритм, подібно двійковій арифметиці, заснований на дихотомії, тобто на виборі між «так» і «ні».

Виявляються бінарні структури і в гуманітарних науках, перш за все в лінгвістиці. Саме тут розроблені зручні і надзвичайно ємні способи двійкової класифікації складного і різнохарактерного за складом матеріалу. Вдалося серед іншого побудувати систему опису фонем (мінімальних звукових одиниць) всіх мов світу, яких сьогодні налічується на земній кулі більше трьох з половиною тисяч, за допомогою не більше півтора-двох десятків двійкових ознак.

«Двійкові» методи успішно використовували і етнографи при вивченні примітивних суспільств. Виявилося, що структури обрядів, звичаїв, родинних зв’язків і міфологічних уявлень відображаються у свідомості членів таких товариств теж у формі двійкових протиставлень. При цьому кожна ознака в системі символічних кодів даної культури — будь то небо і земля, елемент пейзажу, рослина, тварина, річ, частина людського тіла, колір, звук, вчинок і т.д.— співвідноситься з їй протилежною, і кожній з них приписується сприятливе або несприятливе значення.

Слідом за лінгвістами і етнографами двійковими кодами зацікавилися історики науки і культури. Так, у піфагорійців в Греції (так само як в Стародавньому Китаї) опозиція парного і непарного, що пов’язується з парою жіночого і чоловічого, була не тільки вихідним поняттям арифметики, а й початком всіх речей.

Одночасно з цим в зовсім іншій області знання було встановлено, що давно відома фізіологам асиметричність лівої і правої півкулі людського мозку пов’язана з поділом функцій понятійно-логічного і образно-емоційного мислення.

Коло ідей, що виникли в психології, математиці та лінгвістиці, замкнулося, коли завдання об’єднання аналогових і цифрових комп’ютерів, здатних працювати в режимі діалогу, зробило дослідження мозкової асиметрії актуальною проблемою системотехніки і конструювання «думаючих» машин. Але проблеми дихотомії характерні не тільки для техніки, а й для багатьох гуманітарних наук.

Натура і культура

Опозиція натури і культури сходить до того переломного рубежу еволюції, коли, за словами поета Максиміліана Волошина, «темний і кошлатий звір, зійшовши з розуму, прокинувся людиною», подумки відокремив себе від природного середовища проживання і почав створювати штучну, другу природу, а паралельно їй — символічний світ духу, населений фантастичними уособленнями природних же сил. Протягом своєї історії людство дуже по-різному тлумачило цю фундаментальну опозицію. За античним поглядам природа і вся чутлива дійсність виступала лише блідим і недосконалим відображенням неймовірно прекрасних «вічних ідей», споглядати які міг тільки спеціально «культивований» розум.

Східні мудреці вчили, що різноманіття природного світу є не більше ніж обман почуттів, відволікаюче барвисте марево, за яким — зяюча безодня, абсолютна порожнеча — велике ніщо. Культура ж, що дає нам внутрішнє прозріння, здатна рано чи пізно звільнити нас від цієї ілюзії, а з нею і від тягаря всякого буття взагалі.

Середньовічні аскети вважали природу реальною, але наскрізь гріховною і тлінною; за допомогою культури людині належало її побороти — перш за все, в самому собі — в ім’я безсмертного царства духу.

Ранній капіталізм, який позбавив дану опозицію морально-релігійного забарвлення, трактував її відверто утилітарно: природа була гігантською і, як спершу думали, невичерпною коморою речовинно-енергетичних ресурсів, а культура — сукупністю наукових способів захоплення, технічної експлуатації і споживання природних багатств і вироблених з них речей. Сьогодні таке трактування витісняється більш гнучкою ідеєю партнерства і співпраці з природою. Однак втілити подібну ідею в життя не так-то легко. Будь-яке партнерство і співробітництво здійснено лише остільки, оскільки між його потенційними учасниками встановлюється і підтримується певне спілкування, комунікація, діалог. Подальше завдання сучасної науки якраз і знаходиться в тому, щоб встановити цей діалог з природою і краще пізнати її таємниці.

Автор: Л. Переверзєв.