Чи лютий Грізлі?

Ще в 19-му столітті в лісах, преріях і горах Північної Америки водилося багато всякої звірини. Нерідко можна було зустріти і грізного грізлі. Багато страшних оповідань ходило про лютість цієї тварини. Казали: горе чоловікові, який зустріне грізлі. Ведмідь обов’язково нападе й, якщо той не встигне застрелити звіра, неодмінно розірве на шматки. Грізлі – єдиний владика диких лісових нетрів, безлюдних рівнин, гірських кряжів.

Якось знаменитий мисливець Мерсі, який провів років тридцять в лісах і пустелях Північної Америки, їхав по рівнині, облямованій по краях рукавами річки. Раптом неподалік він помітив величезну ведмедицю. Вона спокійно лежала з двома ведмежатами. Відразу пригадалися історії про грізлі, і мисливцеві стало страшно.

– Все ж таки, – розповідає Мерсі, – я вирішив напасти на ведмедицю. Кінь мій був цілком надійний, рушниця ще ніколи не відмовляла в потрібний момент. Я став поступово просуватися до звіра. Коли до нього залишалося не більше ста кроків, ведмедиця помітила мене. Вона підвелася на задні лапи і стала уважно розглядати мене. Я скористався цим і вистрілив, але від хвилювання промахнувся. На мій подив, ведмедиця стала тікати. За нею потрусили і ведмежата. Я вистрілив знову. Тварина прискорила біг, кинувши відсталих дитинчат напризволяще. Я продовжував переслідувати її, поки, зрештою, не вбив чотирма пострілами. Під час погоні я кілька разів наближався до ведмедиці, але вона жодного разу не намагалася захищатися. Потім мені часто доводилося зустрічатися з грізлі, і ніхто з них на мене не нападав, всі намагалися врятуватися втечею. Можливо, деякі особливо люті тварини і нападають в прерії на пішохода або навіть вершника, але такі випадки вкрай рідкісні.

І дійсно, в кожному окремому випадку грізлі поводяться неоднаково. Більше того, навіть один і той же грізлі в одній і тій же обстановці, але в різний час веде себе по-різному. Це, мабуть, пояснюється особливостями характеру звіра, його настроєм в даний момент.

Одне можна сказати з впевненістю: його нібито незвичайна лють і агресивність – плід розпаленої уяви. Грізлі, зіткнувшись з людиною в перший раз, найчастіше біжить від неї. І біжить не тому, що чує небезпеку, а тому, що ним керує страх перед чимось незнайомим. Коли грізлі дійсно нападає або робить вигляд, що хоче напасти, його охоплює і гнів або бажання вбити. Така поведінка знову-таки пояснюється реакцією звіра на незнайоме. Зазвичай у таких випадках грізлі спочатку піднімається на задні лапи. І це аж ніяк не ознака агресивності, а прагнення краще принюхатися і придивитися до предмету, що викликав занепокоєння. Ведмідь починає кружляти навколо нього, намагаючись зайти за вітром, щоб вловити запах.

У південно-західній частині басейну річки Юкон, там, де здіймаються у небо покриті вічними льодами більш ніж шестикілометрові піки Логан і Святий Еліас, існує зараз великий мисливський заповідник «Клаун». У цій суворій гористій місцевості, порізаній вузькими стрімчастими ущелинами, по яких течуть стрімкі, спадаючі з льодовиків струмки і річки, знайшли свій останній прихисток на нашій планеті могутні ведмеді – велетні грізлі.

Спосіб життя і звички ведмедів ще багато в чому залишаються для нас невідомими і загадковими. Людина дуже мало знає про цих тварин, хоча і встигла майже остаточно винищити їх. І лише в самий останній час в похмурих, одягнених льодами горах і ущелинах заповідника «Клаун» почалися більш-менш систематичні наукові спостереження над грізлі – цими недавніми владиками північноамериканських лісів.

Ведмедиця народжує дитинчат лише раз на два роки, а іноді й рідше, і при цьому не більше одного-двох. У звичайних природних умовах, якби не втручалася в їхнє життя людина, такий низький рівень відтворення потомства не міг би служити причиною для вимирання цих тварин. Адже ворогів, крім людини, цей велетень тваринного світу практично не має.

У середині квітня, коли починає пригрівати сонечко і на снігу з’являються перші проталини, ведмеді прокидаються від глибокої зимової сплячки. Сім місяців мандрують грізлі в пошуках їжі, а в листопаді, від’ївшись, знову занурюються в міцний зимовий сон. До цього часу ведмеді обростають густою лискучою шерстю, яка надає їм чудовий вигляд і робить їх одними з найкрасивіших тварин на світі.

Ведмежата народжуються взимку. З настанням весни роблять вони свої перші самостійні кроки, щоправда, під невідступним наглядом ведмедиці. Вона намагається передати дитинчатам весь свій досвід, як можна краще підготувати їх до самостійного життя. Взагалі турбота про потомство – одна з характерних рис грізлі. Ведмедиця своїм прикладом показує, як треба поводитися в тій чи іншій обстановці. І не поздоровиться тому, хто не надто уважний: його чекає міцний ляпас. А вчити треба багато чому: як розривати нори бурундуків, як ловити рибу, готувати місце для відпочинку, берегтися від небезпеки…

Грізлі досить невибагливі в їжі. Вони їдять майже все, що знаходять під час своїх нескінченних мандрівок по лісах і горах. Годівля займає у них багато часу, поки вони сплять. Знайшовши що-небудь їстівне, ведмідь наїдається досхочу, потім кілька годин відпочиває або спить, а потім знову пускається на пошуки їжі. І так весь час, незалежно від погоди і часу доби.

По берегах річок часто можна поживитися лососями, і грізлі ловлять їх з великим мистецтвом.

Грізлі в значній мірі вегетаріанці: вони дуже люблять ягоди, весняні зелені пагони. Цікаву історію про звички грізлі під час їжі розповідає єгер Том Сеймур:

– Одного разу я пробирався по глухій стежці, що тягнулась вздовж берега невеликої річечки. Місця ці безлюдні, і навіть влітку на кілометри не побачиш жодної живої душі. Я більше дивився під ноги, ніж по сторонах, щоб не зачепитися випадково за який-небудь корінь або камінь. Раптом мене ніби щось підштовхнуло. Я зупинився і швидко озирнувся. Метрів за двадцять від мене піднімався на задні лапи величезний грізлі, якого я, мабуть, ненавмисно потурбував. Мені не раз доводилося зустрічати цих ведмедів, але такого велетня я бачив вперше. Його широкі, масивні плечі, потужний, покритий сріблястим хутром тулуб говорили про колосальну силу звіра.

По правді кажучи, я злякався. Якщо ведмідь дійсно надумає напасти, моя дробова рушниця мені не захист. Через бурелом, який був навколо, далеко не втечеш, а в річку кидатися марно: ці звірі невтомні плавці. Тим часом грізлі вже встав в свій велетенський зріст, кілька разів повертів головою, щось просопів, знову опустився на чотири лапи і не поспішаючи попрямував до мене. Я зробив кілька кроків назад. Все, що сталося далі, не зайняло і півхвилини. Я миттю виліз на дерево і влаштувався на одному з міцних суків: грізлі, на моє щастя, лазити по деревах не вміють.

А тим часом грізлі велично пройшов повз, навіть не піднявши голови. Справа в тому, що в декількох кроках від дерева, на якому я сидів, росли кущі ароматних солодких ягід і серед них «мильні ягоди», якими ведмеді люблять ласувати в цей час року. «Мильними ягодами» їх називають тому, що, коли ягоду розтерти, вона перетворюється на масу, що нагадує яскраво-червону піну. Цю влучну назву дали їм індіанці.

Ведмідь підійшов до кущів, із задоволенням фиркаючи, став на задні лапи, а передніми потягнув одну з найближчих гілок з ягодами прямо в пащу. Старанно утримуючи гілку в лапах, аби та не розгойдувалася, він протягнув її через зуби, які служили йому подобою гребінки. Впоравшись з однією гілкою, грізлі потягнувся до наступної і не заспокоївся, поки не об’їв весь кущ. Багато ягід при цьому падало на землю, але ведмідь не підібрав жодної. Залишками бенкету грізлі поласували потім, ймовірно, навколишні гризуни. Ведмідь, як я помітив, поступово об’їв всі кущі, не чіпаючи лише один. Після цього, задоволено сопучи, він заглибився в гущавину. Спустившись з дерева, я підійшов до місця бенкету грізлі. Спочатку я не зрозумів, чому ведмідь залишив один необ’їдений кущ, але, придивившись, зрозумів: ягоди були захищені гострими колючками.

Рухи і хода грізлі вельми різноманітні. Короткі відстані вони часто пробігають швидким галопом. Води нітрохи не бояться і можуть довго плисти проти течії, якою би сильною вона не була. Вийшовши з води, енергійно обтрушуються і припускаються бігти.

Щоб докладніше дізнатися про особливості повадок грізлі, вчені застосовують зараз найдосконалішу апаратуру. Вистріливши у ведмедя зарядом-наркотиком, приспавши його, вішають на шию грізлі спеціальний мініатюрний радіопередавач. Тепер за сигналами можна точно стежити за всіма ведмежими переходами. Тривалі спостереження за окремими тваринами в природних умовах дозволяють більш детально дізнатися характерні риси їхнього життя. Особливо уважно стежать вчені за потомством і вивчають умови, які необхідні для його збереження. Хочеться сподіватися, що недалекий день, коли людина дізнається все про цих найцікавіших тварин нашої планети, по-справжньому подбає, щоб назавжди зберегти грізлі на землі.

Автор: І. Юр’єв.