Велич і падіння пернатих гігантів

У Франції, Скандинавії, Північній Америці і ряді інших країн при розкопках були виявлені добре збережені залишки гігантських птахів. На початку минулого століття вченим навіть пощастило знайти їх скам’янілі гнізда і яйця. Зараз у нас є неспростовні докази існування дивовижної літаючої фауни, яка колись населяла землю і небо. Деякі з цих птахів, мабуть, досягали більше шести метрів у висоту і важили не менше тонни. Уявіть, якими потрібно було володіти крилами, щоб піднімати в повітря таку масу.

На південь від Буенос-Айреса і у відрогах Чилійських Анд знайдені добре збережені скелети фороракуса – викопної птиці-бігуна періоду міоцену. Фороракус досягав висоти 1,5-2 метра. Його потужне озброєння – загнутий гачком дзьоб і гострі кігті на ногах – свідчить про хижий спосіб життя птиці.

У легендах народів багатьох країн розповідається про «діяння» цих монстрів. Так, китайці розповідають, як величезний птах одного разу забрав цілу упряжку з чотирьох коней, віз та сім’ю з шести чоловік, що знаходилася в ньому, бо батько сімейства відмовився віддати чудовиську свою молодшу дочку. Індуси й донині зберігають у пам’яті історію про птаха, який помстився магараджі, який посмів влаштувати полювання на нього, викравши їх священних слонів. Про літаючі Колоси та їх величезні яйця розповідається і в казках «Тисячі і однієї ночі». Як правило, у всіх легендах птиці виступають посланцями зла, і ця роль цілком підходить хижакам, розміри яких дозволяли їм нападати навіть на великих ссавців.

Останні представники вимираючих пернатих велетнів існують ще й зараз, а справжні гіганти зникли зовсім недавно, може бути, навіть в середині минулого століття. Так, наприклад, порівняно недавно вимер мадагаскарський страус – епіорніс. Висота епіорніса доходила до 5 метрів, а вага його яєць – до 10 кілограмів. Його атрофовані крила не давали йому можливості літати, зате він був чудовим бігуном. Припускають, що останній епіорніс загинув близько 1830 року.

Не так давно зникли, мабуть, і останні моа – гігантські пернаті мешканці Нової Зеландії. Знайдено багато повних кістяків цих птахів, скелетів із залишками зв’язок і м’язів, пір’я і яйця (деякі зі збереженими ембріонами).

Багато птахів – сучасниці всіх цих гігантів – дожили без особливих змін до наших днів, для самих же гігантів останні тисячоліття виявилися фатальними. Один з останніх прямих нащадків вимерлих гігантів – новозеландський ківі з над загону бігаючих, або безкілевих. Незважаючи на невеликий зріст – він не більше бекаса – і короткі ноги, він протягом довгого часу може витримувати темп бігу скакового коня, пущеного галопом. Недорозвинені крила ківі допомагають йому в бігу. А хвоста у ківі взагалі немає. Дзьоб у ківі дуже довгий, гострий і досить міцний. З його допомогою птах добуває різну їжу: комах, хробаків, невеликих гризунів і плазунів.

Своє гніздо ківі будує в купах сухої трави, в поглибленнях під скелями або біля коріння густого колючого чагарнику, який захищає його від ворогів. Самка кладе дуже велике, але одне-єдине яйце. Якщо до цієї обставини додати так само те, що ківі входить в меню багатьох новозеландських ссавців, то стане зрозумілим, чому число ківі катастрофічно зменшується. З початку минулого століття їх кількість зменшилася вдвічі, і це незважаючи на те, що урядом Нової Зеландії прийнято низку заходів щодо їх охорони.

Інші бігаючі птиці виявилися більш життєздатними. Найбільші і найвідоміші з них – страуси, представлені в даний час одним-єдиним видом. Вага великих самців доходить до 90 кілограмів, а зріст – до 2,75 метра. Одного разу був навіть спійманий гігант заввишки в три метри.

Страуси – чудові бігуни. За годину вони можуть покрити 45 кілометрів. На «стаєрській» дистанції в 100 кілометрів швидкість дещо зменшується і складає в середньому 25 кілометрів на годину. Крок у страусів довгий, частий і впевнений. Час від часу птиці розпускають крила, щоб пригальмувати рух, особливо якщо доводиться бігти вниз по схилу. Розпущеними крилами вони користуються і як рулями, щоб змінювати напрямок руху.

Страуси – птахи дуже «товариські». Їх ніколи не зустрінеш на самоті. Живуть вони парами у великих стадах. Всеїдні тварини, вони віддають перевагу їжі рослинній. Відрізняючись завидним апетитом, вони можуть ковтати буквально все, що їм трапляється «під руку». У шлунках страусів, вирощених на фермах, знаходили… цвяхи, шматки залізного брухту, камені, осколки скла та порцеляни, гудзики та інші настільки ж мало їстівні предмети.

Страуси мають потребу у великій кількості води – близько десяти літрів на день. Вони люблять купатися і тому ніколи не віддаляються від різних водойм – річок, струмків і ставків.

Дуже часто страуси змішуються зі стадами зебр, антилоп, жираф і цілими місяцями супроводжують своїх чотириногих друзів. Яку користь вони отримують для себе від такої «співдружності», сказати важко.

Якщо на страусів нападає лев або який-небудь інший хижак, вони рятуються втечею і, як правило, без зусиль залишають своїх переслідувачів далеко позаду. Якщо все ж доводиться прийняти бій, то страуси виявляються далеко не беззахисними навіть перед лицем найсильніших хижаків. Їхні потужні ноги і крила із загостреними «шпорами» на кінцях – серйозна зброя. І часто поранені або налякані таким рішучим опором хижаки бувають змушені припинити боротьбу і відправитися на пошуки більш «поступливішої» здобичі.

Деякі племена вживають страусове м’ясо в їжу, але у відношенні його гастрономічних якостей думки розходяться. Зате повна одностайність панує в оцінці пір’я страуса. Вже в стародавні часи єгиптяни прикрашали страусовим пір’ям храми, а фараони і жерці користувалися ними для накреслення священних знаків.

У стародавніх греків і римлян страусові пера вважалися символами багатства, і високого становища їх власників. В епоху Відродження їх цінність була надзвичайною, і вони були окрасою королівських військових шоломів. Проте пізніше – в XVI, XVII, XVIII століттях – білі, чорні і пофарбовані в різні кольори пір’я стали виключно атрибутами дамського туалету. Останній «спалах» моди на страусові пера відбувся в кінці XIX століття.

У зв’язку із зростанням попиту на пір’я полювання на страусів прийняло катастрофічні розміри, і виникла небезпека повного знищення птахів. І тоді французький вчений Жоффруа Сент-Ілер вказав на можливість штучного розведення страусів в розплідниках, де з них можна було б отримувати «урожай» пір’я.

Перші спроби в цьому напрямку були зроблені в зоопарках Гренобля, Марселя та Алжиру, однак місцевий клімат для птахів виявився занадто суворим. Тоді розплідники для страусів були створені на Мадагаскарі, в Західній Африці і Південному Тунісі. Пір’я, отримані там від птахів, виявилися більш високої якості і стали у великих кількостях надходити на ринок. В цей же час почалося виведення страусів в розплідниках інших країн. Страуси були вивезені до Каліфорнії і Техасу, в Аргентину, Австралію і на Маскаренські острови. Однак жодна з цих ферм не могла витримати конкуренції з боку ферм, створених в Південній Африці. Тут, на батьківщині страусів, природно, були найкращі умови для їх розведення.

Неволю страуси переносять дуже легко. На фермах для життя птахів створені кращі умови, ніж в природній обстановці. Птахи отримують рясний і поживний корм. І якщо в природних умовах страусиха кладе зазвичай 12-15 яєць, то на фермах їх число значно більше. Яйця у страуса матово-білого кольору. Вага кожного – близько 1 кілограма 400 грамів довжина – 15, діаметр – 11-12 сантиметрів. З яєць вилуплюються повністю сформовані міцні страусята, які можуть бігати і самостійно розшукувати собі їжу. Вихованням їх протягом двох-трьох місяців займаються самці. Вони розкривають пташенятам «секрети» поведінки в пустелі і степу та навчають методам захисту від ворогів.

У віці шести місяців у самців спеціальними ножицями зрізають великі махові пера. Через два місяці коріння пір’я висихають, і їх можна безболісно видаляти. На їх місці незабаром виростають нові. Процедура збору пір’я повторюється кожні вісім місяців, причому від одного птаха отримують щораз близько 30 пір’я. Живуть страуси від 60 до 80 років. От і уявіть, яку гору пір’я можна за цей час набрати з кожного з них!

На фермах, де страуси нічого не бояться, вони підпускають до себе людину і навіть дозволяють себе гладити, але все ж завжди залишаються напоготові. Коли автор статті покидав одну зі страусового ферм, де в напіввільних стайнях жили сотні птахів, над загоном з’явився літак. Страуси сполошилися, витягли шиї і стали прислухатися до шуму двигуна, весь час озираючись навколо. Потім все стадо кинулося бігти в одному напрямку. Раптом, як по команді, вони зупинилися, повантажили голови в пісок і заціпеніли. Тепер вони вважали себе в цілковитій безпеці. Видовище це завжди справляє комічне враження і дає, між іншим, деяким орнітологам підставу сумніватися в «інтелекті» цих птахів.

На островах центральної частини Тихого океану живе ще один гігант. Це казуар, що належить, як і страус, до виду бігаючих. Він поступається страусам і по красі і за величиною (його зріст не перевищує 1,8 метра). На голові і на шиї казуара є не покриті пір’ям, голі ділянки яскраво пофарбованої шкіри. Голова його прикрашена яскраво-червоним роговим гребенем. Характер у казуар абсолютно нестерпний. Будь-який чужинець, що з’явився на їх території, будь то людина або тварина, негайно піддасться лютій атаці: удари сильних ніг і дзьоба можуть виявитися небезпечними. Навіть у зоопарках казуари не міняють своєї норовливої вдачі і ніколи не піддаються дресируванню.

А ось ему – представник другого сімейства загону казуар – навпаки, дуже швидко освоюється і звикає до людини. Зросту ему досягає 1,7 метра. М’ясо птиці дуже цінується, і з нього готують специфічні місцеві страви. Яйця ему (вагою близько кілограма кожне) мають гарний зеленуватий відтінок. В одній кладці може бути до п’ятнадцяти штук, висиджуванням і вихованням пташенят займається «батько сімейства».

Взагалі ему – чудові сім’янини і ставляться до своїх «подруг» з незвичайною «галантністю». Хоча вони і живуть великими стадами, ніколи ніякої уваги на інших самок не звертають.

Ему – предмет інтенсивного полювання, тому зараз в Австралії, де вони мешкають, змушені вживати термінових заходів щодо їх охорони. Є плани розведення ему в розплідниках.

І, нарешті, ще один гігант – південноамериканський нанду. Зріст самців нанду сягає півтора метра. Оперення, темно коричневе або чорне, на грудях світлішає і стає брудно-білим. За своїми «дружинами» – а їх шість – вісім у кожного самця – самець завжди дуже уважно стежить. Коли настає період кладки яєць, він вириває в піску або м’якому грунті велику яму, самки зносять в неї 20-40 яєць вагою близько кілограма кожне, і самець, чергуючись з самками, сумлінно висиджує їх. Через сім-вісім тижнів з’являється потомство. Пташенята відразу ж починають самостійно шукати собі їжу, але так як вони дуже полохливі, воліють все ж триматися ближче до батьків. При найменшій небезпеці вони підхоплюються на спини дорослих птахів, зариваються в пір’я, а потім висувають голову і уважно стежать за всім, що відбувається навколо. На спинах батьків вони здійснюють і великі переходи. Нерідко на одному нанду можна побачити трьох-чотирьох пташенят. Тут вони надійно захищені від орлів і кондорів.

Нанду – тварини дружелюбні і товариські. Часто вони добровільно приходять з саван в кошари і щипають траву разом з коровами і вівцями. Вони легко піддаються дресируванню і іноді навіть виконують функції пастухів: допомагають стежити за худобою, водять домашню птицю на водопій. Вранці нанду без пастухів йдуть з ферми, супроводжуючи гусяче стадо в кілька сот голів, а до полудня повертаються з ними «додому», точно визначаючи час по сонцю. У преріях вони не тільки не втратять жодного гусака, але й ніколи не дозволять своїм підопічним порушити встановлених меж випасу.

Крихітні ківі, гіганти страуси, казуари, ему і нанду – єдині збережені в живих нащадки вимерлих велетнів, що колись, мабуть, у величезних кількостях населяли Землю.

Автор: Роббер Фредерік.