Австралійські бунііпи та кенгуру

«Бунііп» у теперішніх австралійців – це приблизно те ж, що наша «бука». Щось страшне і в той же час веселе; щось примарне, таємниче і неправдоподібне. Колись це слово мало інше, більш певне значення. Аборигени називали так одного зі своїх богів або демонів, а можливо, це – ім’я їх верховного божества.

Як би там пі було, бунііп вважався винуватцем всіх загадкових і незрозумілих подій; і з плином часу поселенці стали називати так будь-яку дивну тварину, про яку їм доводилося почути.

Якби це слово було відомо вченим XVIII століття, вони, ймовірно, раз у раз повторювали б його, читаючи вражаючі повідомлення з нововідкритого південного континенту.

Найперші чутки з’явилися ще на початку XVII століття. Моряки і дослідники, послані за прянощами однією голландською компанією з Вест-Індії, зробили кілька вилазок на береги цієї величезної невідомої їм землі, яку вони охрестили «Нової Голландією». Вони стверджували, що новий край заселений на рідкість дивними істотами, що представляють собою якусь суміш оленя, птиці і жаби.

Мандрівники розповідали, що істота ця зростом з людину, а голова у неї оленяча. Вона стоїть на задніх ногах, немов птах, а скаче так само як жаба. До того ж у неї ще, здається, є довжелезний плоский хвіст.

Голландський мореплавець капітан Пельзаерт стверджував, що бачив подібну істоту, коли його корабель «Батавія» зазнав аварії у водах Нової Голландії. Він навіть дав докладний і, як згодом з’ясувалося, дуже точне її опис, але ніхто не звернув уваги на цю розповідь. Весь світ потішався тоді над небилицями, які розповідали мандрівники і моряки.

Пізніше знаменитий капітан Дампьер двічі відвідав Нову Голландію: спершу в 1688-м, а потім в 1699 році – і під час своєї другої подорожі записав у корабельному журналі, що бачив тварин, які були б дуже схожі на вест-індського єнота, якби не їх короткі передні ноги. Вони скакали по берегу і виявилися вельми недурними на смак. Це був валлабі, дрібний різновид кенгуру, що до сих пір зберігся в цій частині Австралії.

На подив тих, хто недовірливо відмахувався від усіх цих вигадок, вважаючи їх чистою вигадкою, свідоцтва цих ранніх мандрівників, які бачили кенгуру та його родичів, підтвердилися в 1770 році, коли Джеймс Кук, капітан корабля «Індевер», висадився в Трініті Бей, щоб усунути ушкодження, отримані його човном на Великому бар’єрному рифі.

Під час вимушеної зупинки мандрівники кілька разів ходили на полювання і при цьому натрапили на тварин розміром трохи менше хорта і дивно прудконогих. Коли одного разу за цими тваринами погналася собака містера Бенкса, вони без зусиль втекли від неї, причому було помічено, що вони скачуть на двох йогах, а не бігають на чотирьох. Містер Бенкс, який став згодом сером Джозефом Бенксі, був прославленим натуралістом.

Молодший помічник капітана застрелив одну тварину, і Кук детально описав його в своєму журналі.

Незабаром після цього сер Джозеф Бенкс і Кук дізналися, що місцеві жителі називають дивну тварину «кенгуру», і в європейських мовах з’явилося нове слово. Зараз ми вже давно звикли до нього, але свого часу воно викликало чимало пересудів.

Багато хто стверджував, що в мові тубільців подібного слова не існує. Вони вважали, що коли англійці розпитували місцевих жителів про таємничу тваринну, спантеличені тубільці намагалися повторити питання мандрівників, і спотворене англійське «кен ю телл мі…» було прийнято останніми за назву тварини – «кенгуру». Інші говорили, що слово це насправді означає «не розумію», а хтось навіть висловив припущення, ніби тубілець відкашлявся в той самий момент, коли англійці чекали відповіді на своє питання. Про цю помилку тлумачать і до сих пір, хоча правота капітана Кука і його супутників була знову підтверджена вже зовсім недавно, в 1901 році, коли один з чиновників, які займаються справами місцевого населення в Квінсленді, повідомив, що аборигени споконвіку називають цю тварину «кенгуру ».

Само собою зрозуміло, що свідоцтво таких авторитетів, як капітан Кук і сер Джозеф Бенкс, мало більше ваги, ніж вигадки голландських матросів, і все ж вчені не поспішали визнати кенгуру по всій формі. Минуло років двадцять, не менш, перш ніж кенгуру отримав своє офіційне латинське найменування: Macropus Giganteus.

Зрозуміло, сама примітна особливість кенгуру (Кук чомусь не згадує про неї жодним словом) – це сумка, в якій вони носять своїх дитинчат. Вчені дуже довго не могли повірити, що сумчасті водяться на знову відкритому континенті. Пройшли роки, і їм довелося зіткнутися з дивовижним фактом: всі тварини австралійського континенту були сумчастими.

До відкриття Австралії сумка для носіння дитинчат вважалася анатомічним курйозом, властивим одному лише опосумові. Ця американська тварина була виявлена в 1500 році і справила в Європі справжній переполох. Тій гучній славі, яку здобув собі на рідкість дурний і досить непривабливий опосум, він, ймовірно, в чималому ступені був зобов’язаний гарячому інтересу, проявленому до нього іспанськими королями Ізабеллою та Фердинандом. Коли привезену з Бразилії самку опосума доставили в королівський палац їх величності були настільки заінтриговані незвичайною твариною, що навіть засовували руки в його сумку, щоб обстежити внутрішність цього чуда.

Нікому і в голову не приходило, що знайомство європейців з сумчастими відбулося, можливо, за багато століть до цього дня. Справа в тому, що ще у ІІ столітті нашої ери письменник Лукіан з Самосати згадує про дивні оповідання щодо тварин, які вміють нібито відкривати і закривати свої животи, немов мішок, і носять в цих мішках дитинчат. Самому Лукіану такі історії здавалися неправдоподібними. Але, оскільки вони мали ходіння, ми можемо припустити, що жителі Європи десь стикалися з сумчастими за тисячу з гаком років до того, як опосум справив таку сенсацію при іспанському дворі. З іншого боку, розповіді ці могли бути чистою вигадкою, і вигадані звірі лише випадково виявилися схожими на сумчастих.

Далі буде.

Переклад з англійської.