Наукові відкриття – творіння зухвалої думки

«Зробити відкриття — значить побачити те, що всі бачать, і подумати при цьому те, що досі нікому в голову не приходило». (Угорський вчений, лауреат Нобелівської премії Альберт Сент-Дьерди).

Дійсно, біля витоків майже кожного наукового відкриття людини стоїть свіжий погляд дослідника. Знати неймовірну кількість фактів — цього мало. Щоб бути відкривачем, треба вміти зіставляти факти, знаходити в них відмінність і схожість, робити з цього висновки і будувати припущення, гіпотези.

Вчені зазвичай не схильні виносити на суд своїх колег ідеї, недостатньо продумані. Етика наукового світу вимагає, щоб навіть припущення були обґрунтовані, не важливо — теорією, експериментом, але тільки не домислами чистої води.

Але останнім часом на сторінках наукових і науково-популярних видань все частіше оприлюднюються ідеї без достатнього теоретичного або експериментального обґрунтування, так би мовити — ідеї в голому вигляді. Згадайте хоча б проект греблі у Беринговій протоці або задум доставити на Землю астероїд, що складається з благородних металів. Все це пропозиції фахівців, а не професійних фантастів.

Нещодавно в США вийшла у світ об’ємна «Антологія ідей, не до кінця продуманих». В ній 123 проекти і гіпотези, надіслані кількома десятками авторів. Серед них Джон Вернал, Дені Габор (винахідник голографії), нобелівський лауреат Ежен Вігнер і ще ряд великих вчених. Вони вважають, що інтереси науки і технічного прогресу виправдовують публікацію проектів незрілих: бути може, їх підхоплять інші і розроблять, знайдуть вагомі аргументи за — або настільки ж вагомі доводи проти. Загалом на нашу думку для деяких справжніх науковців навіть деякі шкільні підручники, (як от такі, що на сайті http://shkola.in.ua/pidruchnyky/) можуть стати джерелом натхнення для наукової творчості.

Іноді передчасне оприлюднення проекту змушує автора потім шкодувати про це. Наприклад, Артур Кларк, вчений і разом з тим відомий письменник-фантаст, журився, що в 1945 році ідею всесвітньої мережі зв’язку за допомогою супутників-ретрансляторів він виклав у науково-популярній статті, замість того, щоб узяти на неї патент. Кларк не підозрював тоді, що цей проект зовсім не такий фантастичний, як йому здавалося.

Монорейкова дорога в космос

Непогану колекцію напівсерйозних, напівжартівливих, але завжди оригінальних проектів можна зібрати на сторінках англійського наукового журналу «Нью сайентист». Їх пропонує людина, що ховається за псевдонімом «Аріаднах».

Наприклад, він опублікував проект запуску супутників без допомоги ракет. Треба побудувати на екваторі вежу висотою близько 36 тисяч кілометрів. Вершина вежі буде рухатися в просторі з першою космічною швидкістю. Підняти з допомогою ліфта супутник на верхівку вежі і спихнути його в простір — ось і вся процедура запуску на орбіту. Більш дешевий варіант проекту давав можливість обійтися без спорудження вежі.

Замість неї пропонувалося запустити на кругову орбіту з висотою 36 тисяч кілометрів важкий супутник, який буде нерухомо висіти над однією і тією ж точкою земної поверхні. Якщо опустити з цього супутника звисаючий до самої Землі трос, то з його допомогою можна затягувати супутники на орбіту без ракет і без вежі, обмежившись допомогою поліспаста.

Божевільна ідея? Виявляється, ні. Четверо американських вчених, серед них один з творців глибинного підводного човна «Ельвін» Аллан Вайї, детально розглянули її і опублікували на сторінках журналу «Сайнс» (орган Національної академії наук США) детально розроблений проект супутника, від якого до Землі тягнеться трос. Трос повинен бути, зрозуміло, з дуже міцного матеріалу. Скажімо, з найтонших ниткоподібних кристалів берилію, спресованих разом і залитих сполучним пластиком. Матеріал потрібної міцності тільки народжується у лабораторіях, але, схоже, незабаром він буде створений.

Загальна маса троса склала б тоді кілька десятків тонн при товщині близько міліметра. Можна буде з цього тросу транспортувати продовольство та обладнання для екіпажів орбітальних космічних кораблів.

Редакція журналу «Сайнс» визнала проект дуже цікавим. Рецензенти статті мали, правда, деякі сумніви: чи трос, підвішений до супутника буде досить стабільним (вітри!), але все ж таки висловилися за публікацію проекту. Це, безсумнівно, одна з найсміливіших ідей сучасної астронавтики.

Кислота замість турбобура

Автор журналу «Нью сайнтист», який ховається під псевдонімом «Аріаднах», вважає, що нинішні методи проходки свердловин нікуди не годяться. І справді, діаметр бурової труби 10-20 сантиметрів, а довжина доходить нині до 5-7 кілометрів. Це виглядає так само, як якщо б дріт завтовшки 1 -1..5 міліметра спустити з даху 12-поверхового будинку і використовувати для свердління дірки в асфальті.

«Аріаднах» звертає увагу, що в Антарктиді для витоплювання отворів для льоду користуються струменями пари. Кілька років тому академік Лаврентьєв і незалежно від нього американський вчений доктор Адамі запропонували отвори в скелях проробляти з допомогою атомного реактора. Корпус його, розпечений до білого кольору, поринав би в землю, як крапля розплавленого свинцю в шматок масла. «Аріаднах» пропонує більш простий вихід: використовувати для руйнування скель міць хімії. В останні роки в промислових масштабах налагоджено виробництво плавикової кислоти, яка розчиняє більшість металів, гірських порід і залишає в спокої лише деякі синтетичні матеріали.

Пристосування складається з двох труб з синтетичного матеріалу, розташованих одна в іншій з деяким зазором. По внутрішній трубі накачується плавикова кислота, а по зовнішній вона відкачується разом з розчиненими породами. Забруднена відпрацьована кислота очищається і знову йде в справу, так що, в загальному її витрачається небагато.

Пустотливі проекти серйозних людей

Перелік зухвалих ідей, що виникають в головах вчених, можна продовжувати і продовжувати. Американський фізик Роберт Еттінгер запропонував спосіб вирішити проблему безсмертя. Треба лише заморозити себе і, перебуваючи в холодильнику, чекати, поки медицина не досягне такого рівня, коли зможе, втручаючись в біохімію живого організму, припиняти процеси старіння.

Серед вчених у зв’язку з цим виникла суперечка. Не очікуючи її кінця, такий собі Леонард Голд, підприємливий ділок з міста Спрінгфілда в штаті Огайо, заснував фірму «Безсмертя». Вона пропонує своїм клієнтам за 8 тисяч доларів комфортабельний холодильник, в якому, перебуваючи при температурі рідкого азоту або гелію, можна чекати, поки медицина не виявиться в змозі пожвавити вас.

Фізико-хімік Лео Баранський з Каліфорнійського технологічного інституту працює над способом знищення в польоті ракет, збуджуючи в них резонансні коливання. Зробити це можна, як він вважає, потрапивши в ракету пучком електромагнітних хвиль певної частоти. Фантазія? Сьогодні — так, але завтра ми поставимося, бути може, до цієї ідеї інакше.

Напівфантастичних проектів вчені висувають так багато, серед них стільки привабливих, що нещодавно американець О. Селфридж запропонував створити спеціальну комісію, яка відбирала б найбільш цікаві і фінансувала їх розробку. Дехто вважатиме пропозицію всього лише напівфантастичним проектом. Однак при нинішніх можливостях науки і техніки то і діло ідеї, з вигляду божевільні, через деякий час виявляються цілком здійсненними. З-за цього сьогодні вже остерігаються посміюватися над вченими, що висувають ексцентричні ідеї: кожна з них може стати зародком серйозного великого наукового відкриття або винаходу.

Автор: В. Ковалевський.