Блискучі хмари Венери
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
У вечірньому небі над Землею яскравіше всіх, якщо не брати до уваги Місяця, світиться Венера. Воно й не дивно: ця планета наша найближча сусідка. Але може бути, справа не тільки у відстані? Адже у будь-якої планети, що володіє атмосферою сонячне світло відображає здебільшого саме газова оболонка, і від її властивостей багато в чому залежить світіння, яке ми бачимо.
Бажаючи розкрити таємницю яскравості Венери, співробітники Еймсовського науково-дослідного центру в Каліфорнії вирішили спочатку з’ясувати, з чого складаються верхні шари її атмосфери.
Вони встановили своє обладнання на літаку-лабораторії «Лірджет», який може вести спостереження на висоті більше 14 кілометрів над землею. Зрозуміло, тут справа не в близькості літака до Венери, а в тому, що поблизу Землі повітря насичене водяними парами, які спотворюють картину спектрометричних спостережень за далекими астрономічними об’єктами.
Але, на щастя, водяні пари в атмосфері Землі розподілені нерівномірно. І на 14-кілометровій висоті їх входить до складу повітря вже в тисячу разів менше, ніж на рівні моря, а цією кількістю можна і знехтувати.
Прилади, встановлені на літаючій обсерваторії, година за годиною вловлювали інфрачервоне випромінювання, що йде від атмосфер: Венери і особливо від її яскраво блискучих висотних хмар. Коли накопичилося достатньо інформації, її стали зіставляти з математичними моделями хмар, створеними за допомогою комп’ютерних обчислень.
Які тільки хмари не пропонував комп’ютер: з хлористого заліза, з ртуті, зі звичайної води, з льоду, з хлористого аміаку або хлористоводневої кислоти. Але жоден з «претендентів» Венері не підходив: то той, то цей параметр гіпотетичних хмар збігався з тією картиною, яку спостерігали прилади з борта «Лірджет».
Нарешті, машина назвала сірчану кислоту, і це рішення зійшлося з відповіддю за всіма показниками. Хоча нам, землянам, і важко уявити, що верхня частина венеріанських хмар на цілі три чверті складається з сірчаної кислоти, але, може бути, це не так вже й дивно для і без того досить дивної планети? Тим більше що ця гіпотеза добре пояснює її дивне сяйво і не суперечить всім іншим відомостям про Венеру.
Автор: Павло Чайка, головний редактор журналу Пізнавайка
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.