Комфорт та «хвороби цивілізації»

Коли виникло уявлення про те, що комфорт — це благо і тільки благо, що людині треба шкодувати себе і намагатися берегти даровану їй природою енергію? Важко сказати, але, мабуть, в незапам’ятні часи, бо всі досягнення цивілізації – винаходи, відкриття — спрямовані по суті на те, щоб хоч якось полегшити працю і життя людей. І, як ми бачимо, не без успіху. Наш час наділяють різними епітетами – атомним, космічним. А ще його, мабуть, можна назвати часом комфорту. Міський транспорт, ліфти, ескалатори, телевізори — все це створює зручності, економить час. Але саме ці, такі, здавалося б, корисні речі поряд з сидячою роботою – між іншим, теж досягненням цивілізації! – привели нинішнє покоління до гіподинамії і в кінцевому рахунку до захворювань, які прямо так і називаються — хвороби цивілізації.

До речі, цей термін все частіше і частіше миготить на сторінках медичних журналів. Якою ж мірою потрібен нам цей такий бажаний, але підступний комфорт? Чи варто оберігати себе від зайвого руху, навантаження? Адже скажімо нашим предкам не була знайома проблема ожиріння чи сколіозу (про ефективне лікування сколіозу можна дізнатись перейшовши за посиланням), це все типові «хвороби цивілізації».

В одній зі своїх монографій – з дещо незвичною для наукових робіт назвою «Мудрість тіла» — американський фізіолог Уолтер Кеннон дійсно розкриває нам таємницю цієї мудрості. Вона — на його думку, – в гомеостазі, сталості складу крові і всього організму в цілому. Правда, сталість ця відносна – від віку до віку вона змінюється. І все ж в кожному віці є свій гомеостаз, досягти якого можна лише за допомогою досконалого механізму пристосування.

Де тільки не живуть люди! І в крижаній Арктиці і у спекотного екватора, а температура тіла у них всюди однакова. І склад крові, і деякі інші «константи» — теж. Як же вдається організму зберігати цю сталість? Як пристосовується він до незліченних, постійно мінливих умов життя?

Двома способами. Перший – найлегший: просто-напросто не помічати їх. Є, наприклад, такі види мікробів – сапрофіти, на які організм взагалі ніяк не реагує, немов їх і в природі-то немає. Але на більшість подразників реагувати все-таки доводиться. Ім’я цієї реакції – стрес.

«У руках вчених, — за словами Гете, — часто бувають частини, але дуже рідко — священна сполучна нитка». Канадському вченому Гансу Сельє пощастило. Він знайшов цю сполучну нитку, коли помітив, що організм однаково реагує на найрізноманітніші хвороби, зрозуміло, не рахуючи специфічних симптомів. Цю загальну реакцію Сельє і назвав стресом.

З тих пір, як цей термін перекочував з наукових лабораторій в ужиток, він придбав не тільки широку популярність, але і якусь сумно-грізну репутацію. Як правило, з ним пов’язують лише важкі потрясіння, що закінчуються мало не інфарктом або інсультом. Іноді здається, що саме звучання цього слова наводить на думку про похмуру згубну стихію.

Однак стрес – це далеко не завжди грандіозний струс і дорога до загибелі. Виявляється, стреси організму навіть необхідні. Це одна з важливих умов його розвитку.

Зрозуміло, будь-який стрес – це трата енергії. Але якщо ці витрати окупаються згодом енергетичними придбаннями, такий стрес організму тільки на користь — він як би збагачує його, удосконалює, робить ще більш пристосованим до швидко мінливого світу. Саме про цей корисний, фізіологічний стрес і піде мова.

Якщо ж подразник занадто сильний або тривалий, він перевищує пристосувальні можливості організму. І тоді це вже зовсім інший стрес – патологічний з усіма його наслідками – трагічним саморуйнуванням, граничним виснаженням. Отже, стрес, безумовно, необхідний. І, безумовно, шкідливий. Ця подвійність нагадала мені рядки Симона Чіковані з «Гремської дзвіниці»:

Всьому дана подвійна честь
Бути тим і тим.

Воістину, стресу випала ця честь, якщо, звичайно, слово «честь» в даному випадку вживано. В одному своєму обличчі це – дорогоцінний дар природи, але в іншому – бич.

Що ж викликає стрес у дитини, коли вона ще не народилася і живе за місячним календарем, а не по сонячному?

Ще зовсім недавно вважали, що рух плода в материнському організмі — заняття стихійне, без будь-якої мети і сенсу. «Роботи нашої лабораторії показали, – говорить співробітник лабораторії М. Г. Немец, що займається проблемами внутрішньоутробного розвитку,— що якби не було цього руху, то не було б і розвитку дитини».

Відомо, що дитина отримує поживні речовини і кисень з крові матері. Але отримує їх строго в обріз, адже прикордонна поверхня плаценти — органу, що зв’язує мати і дитя — не так вже й велика. Тому немовляті доводиться або сидіти на мізерному пайку, або самому добувати собі «хліб насущний», тобто, в буквальному сенсі слова, поворухатися, щоб кров через плаценту бігла швидше, а разом з нею надходило більше їжі і кисню. Зрештою, йому вдається не тільки заповнити те, що він недобрав, а й прихопити лишку. За рахунок чого він і росте.

Звичайно, гостра нестача кисню або постійне голодування можуть погубити життя плода або затримати його розвиток. Але найцікавіше, що гальмує розвиток не тільки крайній недолік чого-небудь, але і крайній надлишок, так звані умови комфорту.

Існує думка, що майбутня мати повинна їсти за двох. Але, виявляється, надмірне харчування матері аж ніяк не про запас дитині: приречена на бездіяльність, вона з’явиться на світ фізіологічно незрілою, погано пристосованою до уготованого їй життя. При цьому і вага, і зростання її можуть бути абсолютно нормальними або навіть вище норми. Тому що відмінності тут внутрішні. Цим пояснюється, до речі, чому явище фізіологічної незрілості довгий час залишалося непоміченим.

У лабораторії вікової фізіології, вперше звернули увагу на те, що фізіологічні особливості дитини не завжди відповідають її віку. До речі, число фізіологічно незрілих новонароджених з року в рік зростає. І зараз в медицині проблема номер один, — мабуть, не рак і серцево-судинні захворювання самі по собі, а фізіологічна незрілість – основний постачальник як цих, так і багатьох інших недуг.

Зрозуміло, піддавати кожного новонародженого всебічним дослідженням складно. Вирішили обмежитися кількома методами. Вони враховують частоту дихання, серцевих скорочень, м’язовий тонус і рухові рефлекси, які, до речі, особливо показові. Ними цілком можуть користуватися і батьки. Наприклад, рефлекс Робінзона. Варто вкласти в долоньки немовляти по пальцю, як він стисне їх з такою силою, що його можна підняти. А при подразненні підошви дитина негайно ж зігне ніжки. Або п’ятковий рефлекс, який зараз вже прийнято називати рефлексом Аршавського. Досить злегка натиснути на кістку п’яти, як немовля напружується, підкидає руки, а на обличчі його з’являється гримаса плачу, нічого спільного, до речі, вона не має з справжнім плачем. Все це відбувається лише з фізіологічно зрілою дитиною, а у ослабленої ці рефлекси або погано виражені, або взагалі відсутні.

Досліди на тваринах підтвердили виявлену закономірність. Кроликам, які готуються зробити потомство, давали повноцінне, але не дуже рясне харчування. І що ж? Новонароджені кроленята виявилися крупніше і важче контрольних в півтора, а в окремих випадках навіть в два рази. Пробували поміщати кролиць в барокамеру зі зниженим вмістом кисню. І знову той же результат: потомство у обділених киснем більш росле і вгодоване, ніж у контрольних кроленят. Парадокс пояснюється просто. Чим менше поживних речовин і кисню отримує мати, тим менше їх дістається плоду. Це і змушує плід рухатися. В результаті він виявляється винагородженим сповна: йому вдається отримати набагато більше поживних речовин, ніж потрібно для підтримки життя.

Була проведена й інша серія дослідів. Кролиць годували, що називається, досхочу. У спеціальних барокамерах вони з надлишком отримували кисень. Їх кров до межі насичувалася всім тим, що так необхідно майбутньому потомству. Словом, йому забезпечували повний комфорт: не треба рухатися, не треба добувати собі їжу. А результат виявився плачевним – новонароджені кроленята були не тільки дрібніше і легше контрольних, а й фізіологічно незрілими, неповноцінними.

Завдяки численним дослідам вдалося встановити і ту норму кисню, яку повинен отримувати плід, щоб правильно розвиватися. Виявилося, що вона відповідає умовам на висоті Евересту — найбільшої гірської вершини Земної кулі. Але ж це майже дев’ять кілометрів. Альпіністам, які підкорюють Еверест, кисню не вистачає, доводиться користуватися кисневими апаратами.

А вчені навіть перевищували в своїх дослідах цей рівень, тобто робили вміст кисню ще меншим. І що ж? Плід адаптується і до цих умов. Але, зрозуміло, всьому є межа. І якщо перейти певну межу, то плоду просто нічого буде добувати, як би активний він не був.

Виходить, деякий дефіцит в харчуванні і кисні — не збиток, а благо для організму, що розвивається. Це і є той самий фізіологічний стрес, який забезпечує нормальний ріст і розвиток дитини в цей особливо важливий період.

Чи так вже слабкий новонароджений?

Перший тиждень життя – критичний термін, початок всіх початків. У цей час вирішується, по суті, вся доля людини — чи пристосується крихітна істота до нових умов, чи зуміє подолати фізіологічну незрілість, якщо вона вже виникла, або, навпаки, вона у неї посилиться. А подолати її можна. Адже вдалося ж це зробити Гете, Ньютону, Канту, Ейнштейну, що народилися, мабуть, фізіологічно незрілими.

Як ви думаєте, що відчуває крихітна істота, з’явившись на світ Божий? Яке, так би мовити, її найперше і найсильніше враження? Перш за все, пронизливий холод — різкий спад температури, мало не вдвічі нижче колишньої, звичної, що була в утробі матері. До стрибків, кросів і акробатичних трюків поки ще далеко.

Залишається лише безладно, але зате і безперервно рухати ручками і ніжками. І вже, звичайно, небезрезультатно, бо відтепер функція терморегуляції покладена якраз на скелетну мускулатуру. У цьому неважко переконатися: всі м’язи новонародженого як би сильно напружені. Фізіологи і лікарі називають це явище «згинальною гіпертонією м’язів новонародженого». Будь-який рух м’язів явно на користь дитині: вона швидше додає у вазі, росте і міцніє. На жаль, як часто, неправильно розуміючи вразливість і крихкість немовляти, дорослі прагнуть забезпечити йому повний комфорт — тримають в жаркій кімнаті, загортають в незліченні ковдрочки. Новонароджений здається їм надто слабкою і безпорадною істотою, яка поза стерильних умов не проживе і дня.

Насправді ж це не так. Важко уявити, в яких тільки умовах не з’являлися на світ діти! У фінів, наприклад, дитина народжувалася і жила потім цілий тиждень в лазні, де температура доходила до п’ятдесяти градусів. Чомусь вважалося, що в такій спеці, де всі тканини тіла стають м’якими, дуже легко проходять пологи. Тунгуски ж нерідко звільнялися від тягаря під час перекочувань — під відкритим небом і в сорокаградусний мороз. Новонароджений витримував все – і спеку, і лютий холод. Діапазон температур – 90 градусів.

Як же великі повинні бути пристосувальні можливості щойно народженої людини, якщо вона могла винести такі суворі випробування! Якими ж надійними захисними механізмами постачає нас природа!

Ми багатьом зобов’язані науці, поза всяким сумнівом. Але, між іншим, і самі не залишаємося у неї в боргу. Наш життєвий досвід, природний інстинкт, так званий здоровий глузд — адже їх теж не можна скидати з рахунків. Буває, що і вони підказують рішення проблеми, що стоїть перед наукою. Так було і в тому випадку, коли фізіологи відкрили секрет цієї недосяжної для машин надійності людського організму і назвали його «принципом функціональної надмірності».

Але чому ж, запитаєте ви, виснажується цей «запас міцності» у сучасної людини? Чи не тому, що відразу після народження дитина потрапляє в стерильні умови з постійною температурою? Немає коливань температури – а це означає, що ніякі природні механізми терморегуляції жодного разу не включаються в роботу. День, тиждень, місяць і… поступово відмирають за непотрібністю.

Таке згортання функції чітко продемонстрували перші тривалі польоти в космос. В умовах невагомості різкі рухи не потрібні, навіть небезпечні. І космонавти вільно «плавали», ледь напружуючи м’язи. А коли повернулися на Землю, то, вибравшись з люка, не могли навіть встати. Довелося заново вчитися ходити. Треба було не тільки повернути колишню силу всім м’язам, а й відновити роботу вестибулярного апарату. Орган рівноваги в космосі теж був не потрібен – адже в польоті зникали «верх» і «низ». Мабуть, природа дуже дорожить своїми законами, якщо без зволікання карає за їх порушення.

Але в космосі ці порушення вимушені, а на Землі? Дитина, яка боїться застуди, не вийде на прогулянку в холодну погоду. Обмеженість в русі послабить її м’язи. А м’язова діяльність – це ключ, що «запускає» генетичну програму клітин всього організму. Так цілком невинне бажання тепліше укутати своє чадо може привести до досить серйозних наслідків. Сербські фізіологи провели цікавий експеримент. У лабіринт з окремими осередками, в кожному з яких підтримувалася особлива температура, запустили щурів, які готуються зробити на світ потомство. Щури могли оселитися в будь-якій комірці, але всі, як один, влаштовувалися там, де було 15 градусів.

У лабораторії вікової фізіології мені показали холодильник, звичайний, тільки з віконечком і шкалою температур на дверцятах. «Якщо посадити туди дорослого щура, – каже співробітник лабораторії В. Д. Розанова — то він витримає таке суворе випробування всього кілька хвилин. А ось маленькі щурята, яких ми з перших днів життя привчаємо до перепадів температури, не висловлюють ніяких ознак невдоволення місцем свого перебування. Так само прекрасно почувають вони себе і на снігу в інститутському дворі. Причому в місячному віці ці витривалі щури важать до 80 грамів, в той час як їх звичайні родичі — 50-55 грамів».

Але, зрозуміло, щури щурами, а людина людиною. Хоча вони і зручна модель для вивчення людини, як вважають фізіологи, але ж всього лише модель…

Безумовно відповісти на питання, яка ж температура потрібна новонародженому, вчені поки не можуть. Експерименти тривають. Але ось про верхню межу цього діапазону температур можна говорити вже з упевненістю: вона не повинна перевищувати двадцяти градусів.

Спостереження вчених показують, що половину всього часу сплячі немовлята проводять в русі. І це зайвий раз доводить, наскільки важливий він для них. Однак багато дорослих і тут, – зрозуміло – з найдобріших спонукань – заважають їм рухатися, стягуючи пелюшками. Лабораторія вікової фізіології не тільки повстала проти тісних пут пелюшок, але і запропонувала спеціальний одяг для новонароджених, в ньому вони в повній безпеці і в той же час абсолютно вільні: ніжки і ручки можуть як завгодно рухатися, не лякаючи малюка і не травмуючи.

Скільки крутити скакалку?

Дитина росте. Вона вже навчилася долати силу земного тяжіння. Спочатку вертикально тримати голівку, потім сидіти, повзати, стояти і нарешті робити перші боязкі кроки. Тепер її м’язи вже не головні регулятори температури тіла. Ця функція з них знімається. Але принцип розвитку – рух і ще раз рух — залишається. Що ж цього разу змушує дитину рухатися? Що виконує роль природного фізіологічного стресу? Стародавній як світ інстинкт: гра. Потреба грати так само природна і необхідна дитині, як їжа, повітря, сон. Правда, якщо її позбавити гри, вона не загине. Але пригнічений інстинкт скоро заявить про себе відставанням у зростанні, фізичному та інтелектуальному розвитку.

У чому ж фізіологічний сенс гри? Маленькій людині, яка тільки що встала на ноги, перш ніж потрапити в суспільство однолітків, треба пережити час «біологічного контакту поколінь», коли вона спілкується тільки з батьками, які виховують її та навчають складним нормам поведінки, які стануть в нагоді в подальшому самостійному житті. І навчання це відбувається в грі, яка багато дає дитині і в сенсі м’язового навантаження і в сенсі необхідної інформації.

Мабуть, не випадково Жан Жак Руссо і Лев Миколайович Толстой, що жили в різних країнах і в різних століттях, прийшли до одного і того ж висновку: в ранньому дитинстві людина набуває так багато знань, як ні в який інший період життя. Вчені уточнюють: до чотирьох років вона набуває половину знань, які до сімнадцяти років складають загальний рівень її інтелекту. 30 відсотків – від чотирьох до восьми років. Сучасний американський психолог Бенджамен Блюм схильний навіть стверджувати, що розвиток розумових здібностей взагалі завершується в основному в дошкільному віці. У наступні ж роки вони лише використовуються при засвоєнні нових знань та вмінь, не змінюючись і залишаючись навіть у дорослої людини на рівні, якого вона досягла до шестирічного віку. Спірне твердження. Безперечно лише те, що це час самого інтенсивного розвитку розумових здібностей, почуттів і морально-вольових якостей. І тут гра незамінна. Через гру дитина пізнає навколишній світ, вона розвиває її уяву, привчає до ручної праці.

Якби не було гри, що змушує маленьку істоту рухатися, діяти, її нормальний ріст і розвиток порушилися б. Знову ж таки пошлюсь на досліди. Чотирьох-п’ятиденні цуценята в достатній кількості отримували від матері молоко. Але деяким з них вводили речовини, що стримують рухову активність. І якщо вага інших цуценят перевищила через місяць кілограм, то у цих лежебок вона залишилася колишньою, на рівні чотирьох-п’яти днів, а якщо збільшувалася, то вкрай незначно. Значить, їжа не сама по собі визначає зростання і розвиток, а тільки в поєднанні з роботою м’язів. Причому гра, рухи не тільки розвивають м’язи, але і як би «витягають», зміцнюють всі внутрішні органи. Словом, гра – це інстинкт глибокого фізіологічного сенсу.

Коли дітлахи весь час змінюють ігри, рухи, заняття, їх м’язи працюють поперемінно: одні напружуються, інші розслабляються. Це і є той самий активний відпочинок, на важливість якого звернув увагу ще І. М. Сєченов. Відпочинок! А не спокій і комфорт, який прагнуть забезпечити дитині жалісливі батьки. Як часто вони роблять все, щоб малюк рухався якомога менше: перекутують, довго тримають в ліжечку або манежі, а на вулиці возять в колясці, не даючи і кроку зайвого ступити. Спокійна дитина радує: «ніяких з ним клопотів». Рухлива вважається лихом: «ні хвилини не дасть посидіти». А нескінченні обсмикування: «не біжи – впадеш», «відпочинь», «посидь», «постій спокійно!». На першому році життя стежать в основному лише за ростом і вагою дитини і по ним судять про фізичний розвиток. І мало звертають уваги на міцність її м’язів, рухливість, спритність, координацію рухів.

Пізніше, вже в школі, коли у дитини виявляють плоскостопість, або викривлення хребта, або загальну м’язову слабкість, ожиріння — ось тоді батьки починають турбуватися (до речі сколіоз в дітей зараз особливо поширена проблема, детальніше про лікування сколіозу у дітей можна дізнатись на сайті akademia-gracia.com). Але ж початок всіх цих неприємностей закладається в тому самому ніжному віці, коли про них ще ніхто і не підозрює. «Найголовніше – резонно зауважив якось письменник Віктор Борисович Шкловський, — не пропустити в справах вчорашнього дня справ дня завтрашнього».

Не треба заважати дитині грати, рухатися, гратися, не треба її стримувати. Краще надати їй максимальну свободу, відмовившись від вельми сумнівного принципу: дорослий знає і може все, дитина — нічого. Вона сама визначить, скільки їй стрибати на одній ніжці, скільки крутити скакалку і скільки бігати навколо дерева. Це закладено в її природі. Це, якщо хочете, природна, передбачена самою природою фізкультура. Не випадково у деяких африканських народів побутує мудре повір’я: протягом дня дітям не слід нічого розповідати, інакше це призупинить їх фізичний розвиток. Лише ввечері дорослі, перервавши ігри своїх дітей, розповідають їм казки, вчать прислів’ям і приказкам.

Дослідження дітей ясельного віку показали, що хлопці, яких не обмежують в русі, володіють великим запасом слів і вживають їх більш осмислено, ніж ті діти, яких обставини змушують бути менш рухливими. А головне, процес формування понять йде у них і краще, і легше. Виходить, завтрашній інтелект дитини та її сьогоднішня млявість мають прямий зв’язок.

Не так давно стало відомо, що можна успішно використовувати плавальний рефлекс новонароджених і навчити діточок плавати з перших тижнів життя. І знову значні статистичні дані: більше шестисот дітей-амфібій, які навчилися плавати раніше, ніж ходити, перевищували по розумовому розвитку тих, хто не навчався плаванню в такому ранньому віці. Значить, якщо не змушувати малюка лежати загорнутим в ліжечку перші місяці життя, не чекати, поки зникне цей невживаний рефлекс (це відбувається приблизно через три місяці), а спробувати його використовувати, то дитина буде успішніше розвиватися не тільки фізично, але і розумово.

Правда, все добре, якщо гра, рухи носять характер фізіологічного стресу, дитина слухається інстинкту і не перевантажується. Але якщо батьки змушують крихітну істоту годинами плавати в басейні, стрес стає патологічним, а напруга занадто великою. На щастя, дошкільнят рідко залучають до спортивних змагань, і вони майже не знають перевантажень.

Але ось дитина пішла в школу. І нитка гри обривається. Але ж грати їй як і раніше необхідно. І особливо в рухливі ігри. На жаль, в школі діти здебільшого сидять, а вдома — теж: роблять уроки. І це сидіння – не що інше, як якась своєрідна форма комфорту, який вступає в конфлікт з природним інстинктом. З одного боку — довге вимушене сидіння, а з іншого — багатогодинні тренування, змагання, гонитва за голами, очками, секундами. Спорт владно тіснить рухливі ігри.

Здавалося б що тут поганого? Спорт – теж гра, рух, азарт, позитивні емоції. Але це щось інше, ніж фізична культура, коли навантаження на скелетну мускулатуру помірні і не виходять за межі фізіологічного стресу. У спорті важливо домогтися результату. І тому, якщо хлопчина грає з товаришами у футбол і добре ловить м’яч, то він вже, як правило, воротар. І всякий раз, виходячи у двір, він буде вже не просто грати, а неодмінно тренуватися, відпрацьовувати рухи. А значить, працювати у нього будуть одні і ті ж м’язи. Ні, спорт і фізкультура — далеко не одне і те ж.

Не поспішайте рости!

Сьогодні весь світ стурбований таємничим явищем акселерації – тим, що підлітки 14-16 років стали вище на 15-20 сантиметрів, ніж були їхні однолітки сто років тому. А статеве дозрівання у них починається в середньому на три роки раніше. Якщо раніше юнаки і дівчата росли до 20-22 років (саме в цей час у них відбувалося окостеніння епіфізарних пластинок на довгих кістках), то сьогодні у абсолютної більшості дівчат зростання припиняється в 16-17 років, а у юнаків у 18-19. У лабораторії вікової фізіології моделюють і відтворюють найрізноманітніші умови життя підростаючого покоління, спостерігаючи при цьому, як позначаються вони на зростанні і розвитку молодого організму. Але поки що вчені не мають у своєму розпорядженні достатньої кількості даних, щоб заявити щось категоричне і певне. Адже проблема акселерації надзвичайно складна і багатопланова.

Втім, багато фахівців починають вже схилятися до висновку, що акселерація — наслідок того ж комфорту. До речі, акселерація далеко не у всіх викликає тривогу. Навпаки, нею захоплюються. Як же! Вона – яскраве свідчення хорошого, ситого життя, збільшеного добробуту. Так, нинішні діти ростуть не по днях, а по годинах, вірніше, не ростуть, а витягуються у висоту. Але, на жаль, у акселератів помічені не дуже правильні співвідношення між довжиною тіла і окружністю грудей, розмірами серця. Маса серця, як правило, не пропорційна загальній вазі тіла. Вона значно менше. Але ж вага серця залежить від особливостей розвитку скелетної мускулатури. Взяти хоча б кроликів і зайців. Їх вага і розміри однакові. Однак у моторного і жвавого зайця серце втричі більше і важче кролячого. Кролик менше працює м’язами, тому у нього і життєво важливі органи менше, а життя коротше.

До речі, про тривалість життя. Відомо, що серед ссавців представники гомо сапієнса — єдині, у кого так пізно настає статева зрілість і такий тривалий період зростання. І це не випадково. Людині треба встигнути не тільки «побудувати» своє тіло, але і створити найдосконаліший в природі розумовий апарат — головний мозок. Ось чому ми досягаємо повноцінної статевої зрілості лише до двадцяти років. А тим часом є певний зв’язок між періодом зростання і тривалістю життя, на що вказував ще відомий французький вчений і видатний діяч Паризької Комуни Гюстав Флуранс. Чим довше організм росте, тим довше живе. При акселерації ж статеве дозрівання відбувається раніше, і це, мабуть, має скоротити життя.

У тридцятих роках минулого ХХ століття англійський дослідник Мак-Кей проводив своєрідні досліди з місячними щурятами. Вони отримували їжу, багату білком, але малокалорійну. До однорічного віку тварини зберігали вагу і розміри двомісячних щурят. Відомо, що щури в півтора року зазвичай починають старіти. А ось піддослідні «голодуючі» в три-три з половиною роки цілком благополучно себе почували. І прожили вони на світі не два з половиною-три роки, а чотири-п’ять років. Вчені з лабораторії вікової фізіології повторили досліди Мак-Кея. Вони повністю підтвердилися. Більш того, виявилося, що щури, що сиділи на дієті, більше рухалися і були «розумнішими» контрольних. Перші ознаки статевого дозрівання з’явилися у них не на 50— 55-й день, а тільки в шість-сім місяців. Словом, вони просувалися на шляху до зрілості набагато повільніше, що і позначилося на тривалості їхнього життя.

Італійський клініцист професор Р. Паолетті вважає, що і дітям нікуди поспішати з розвитком. Головне – не прагнути загодовувати дітей. Нехай вони не будуть такими вже квітучими і вгодованими, зате у них буде менше жирових клітин, які протягом життя вимагають все більше і більше їжі. Ретардація – деяке абсолютно нешкідливе уповільнення розвитку, – мабуть, віддаляє період статевого дозрівання, затримуючи, таким чином, настання старості, і дарує грунтовну порцію життя.

Тренер – рух!

Колись людство зуміло вистояти в неймовірно суворих умовах життя, а тепер не витримує комфорту. Бути може, тому, що труднощі, зрозуміло, якщо вони не надмірні, загартовують, а комфорт розм’якшує, послаблює? Не випадково, напевно, виникла колись молитва мореплавців: «пішли мені, Бог, берег, щоб відштовхнутися, мілину, щоб знятися, шквал, щоб встояти».

Людина створила як би другу природу – духовну і матеріальну культуру: світ книг, машин, міст, телебачення, інтернету, електрики, космосу… Але чи підготовлені ми до життя в цьому світі? В останні десятиліття взаємодія людини з навколишнім світом набула зовсім іншого характеру, ніж за мільйони років попереднього розвитку. Тим часом генетична програма нашого існування залишилася колишньою, сформувалася ще на «старій основі», від якої ми так різко йдемо. На жаль, вона не може змінюватися з надшвидкістю соціальних і науково-технічних революцій. А за «зраду» повільному ходу еволюції доводиться розплачуватися.

Як же пристосувати організм до таких незвичних для нього умов? Тільки постійним тренуванням всіх його систем. І найкращий тренер тут – рух. Фізіологи минулого століття ототожнювали людину з машиною. А, як відомо, перші обороти машини – це вже початок руйнування. Фізіологи сучасності позбавили науку від цієї помилки. Не будемо забувати і ми, що робота для нас – це поштовх до розвитку.

Автор: Н. Федотова.