Лімфа – сестра крові

Про лімфу – «мляву, білу кров» – вперше згадував давньогрецький лікар Герофіл ще за триста років до нашого літочислення. Але пройшли століття, перш ніж в 1622 році італійський лікар Гаспар Азеллі, препаруючи собаку, вперше абсолютно випадково знаходить ледь помітні неозброєним оком прозорі судини кишечника, наповнені хілусом — лімфатичною рідиною. Але і це відкриття могло залишитися непоміченим, якби в 1647 році студент-медик Пеке, працюючи в анатомічці університету Монпельє, не зробив незручного руху при видаленні серця собаки. Скальпель в його руці несподівано зачепив щось невидиме біля хребта, і в грудну порожнину полилася дивна біла рідина, що нагадує молоко.

Після ретельних пошуків Пеке виявив, що «молоко» тече з тонкої прозорої судини. Молодий вчений назвав її грудною лімфатичною протокою, не підозрюючи, що знайшов основний колектор лімфатичної системи — одну з найважливіших в життєдіяльності організму. Не знав Пеке і тієї обставини, що увійти в історію медицини в ролі першовідкривача допоміг йому жалісливий сторож Віварія, який погодував бідну собаку перед кончиною. Лімфа – зазвичай абсолютно прозора і невидима — наповнилася білком і стала білою як молоко.

З тих самих пір і до середини минулого XX століття вивчення невидимої лімфатичної системи так і залишалося долею одних лише патологоанатомів і приносило мало користі практичному лікуванню.

В кінці XIX століття вперше було доведено, що лімфа виникає з рідини, вільно циркулює між клітинами тканини. А біохіміки пізніше розшифрували склад і структуру лімфи. Незабаром їжу для роздумів і зіставлень додали фізіологи, що узагальнили всі відомі і нові відомості про призначення лімфатичної системи. Одна з найдавніших в онтогенезі, вона була основною і єдиною системою забезпечення життя у саламандр і жаб, наприклад. Однак у міру ускладнення виду з’являлася більш потужна Кровоносна річка, і струм лімфи поступово сповільнювався, відсуваючи значення всієї лімфатичної системи на «задній план». Хоча ще довго у тварин активно діяли лімфатичні “серця” – розширені частини лімфатичних судин, ритмічно виштовхуючих лімфу у венозне русло.

Але з волі біологічної еволюції одне з таких лімфатичних “сердець” у вищих тварин і людини поступово перетворилося в тонку, не товстішу за сірник, грудну лімфатичну протоку. Незабаром склалася стійка думка, що грудна протока, граючи роль пасивного колектора, збирача лімфи,— лише невеликий малозначимий приплив могутньої кровоносної річки, повністю підвладний її припливам і відливам. Тим паче, що про функції його занадто пізно було судити в анатомічному залі, де зазвичай досліджувалася конструкція протоки.

Однак медиків все частіше і наполегливіше опановували сумніви. Чи могла природа – ревна прихильниця раціоналізму, створити такий складний унікальний механізм, що вбирає в себе по краплях білки і гормони з усіх клітин і органів для того тільки, щоб перенести їх в кров? І чому гемоглобін, насичений киснем, і поживні речовини вливаються в організм по одному лише артеріальному руслу, а виливаються в два потоки — венозний і лімфатичний?

Умовно кажучи, процес цей схожий на ілюстрацію до математичної задачі. Організм, немов басейн, в який вода наливається з одного крана, а виливається через два отвори. Варто порушити рівновагу цієї системи – уповільнити відтік, наприклад, по одному з каналів, вода переповнить резервуар і хлине через край. До речі, при недостатньо чіткій роботі венозної або лімфатичної системи, уражених якою-небудь недугою, саме так відбувається переповнення органу, тканини лімфатичною рідиною і починається набряк, що нелегко піддається лікуванню.

Але наосліп розібратися у всіх тонкощах взаємодії системи лімфообігу з іншими органами і системами було, природно, неможливо. Щоб оцінити в повній мірі сенс її діяльності, роль в житті організму, необхідно було досліджувати лімфосистему, грудну протоку в момент роботи, безпосередньо в живому організмі.

Як багато дала б лікарю можливість побачити дивовижний орган в дії! На жаль, ще дуже довго це залишалося неможливим. Навіть відкриття В. Рентгеном «всепроникних променів» спочатку не наблизило вчених до таємниць життя прозорої «невидимки». Але ось уже на початку минулого століття австрійський лікар Форсман ввів через вену зонд з контрастною речовиною в камери власного серця, зробивши його видимим в рентгенівських променях.

Незабаром на сторінках спеціальних медичних журналів з’явилися повідомлення про перші спроби пофарбувати олійними контрастними препаратами грудну лімфатичну протоку, щоб бачити її так само чітко, як судини кровоносної системи. Одним з перших почав розробляти методику рентгеноконтрастного дослідження лімфатичної системи рентгенолог Б. Я. Лук’янченко. На жаль, вчений помер, встигнувши лише відкрити двері на порозі до пізнання «невидимки».

Ще в 1954 році англійський рентгенолог Кінмонс вперше провів пряму лімфографію за допомогою рентгенівських променів. Причому спочатку він намагався використовувати контрастні речовини, розчинні у воді, але вони дозволяли побачити лише лімфатичні судини недалеко від місця введення контрасту. Минуло п’ять років, перш ніж його колега зі Швеції Енгесет здогадався ввести в систему масляні контрастні речовини і зміг нарешті вперше побачити в клінічних умовах лімфатичні вузли і грудну протоку. Але тут-то і підстерігало його загадкове явище: при абсолютно однаковій методиці досліджень і апаратурі, грудну протоку у одних хворих видно було досить чітко, а у інших забарвлювалася лише нижня її ділянка. Домогтися стабільного зображення протоки вченим не вдавалося. І тому неможливо було, природно, зробити будь-які висновки про динаміку лімфи, особливості лімфообігу.

Удосконаленням методики лімфографії зайнялися з самого початку в лабораторії А. Ф. Циби. Перш за все вирішили, слідуючи логіці, що коли лімфа повільніше крові, то масляна рідина, застосовувана зазвичай, просто не може в короткий термін дослідження піднятися до верхніх відділів грудної протоки самостійно.

І дійсно, варто було підштовхнути стовпчик контрастної речовини іншими природними розчинами, грудна протока чіткіше і швидше стала проявлятися на екрані. Ще краще пішла справа, коли препарат стали вводити одночасно в поверхневі і глибокі лімфатичні судини обох ніг. Так вдалося забарвити всю розгалужену мережу глибокої лімфатичної системи, вузли, ніколи ще не піддавалися огляду.

Виявлені були явища, що абсолютно змінили колишні уявлення про роль і значення цього стародавнього органу. До останнього часу, наприклад, поширеною була думка про те, що переміщення лімфи вгору відбувається в основному під впливом дихання і серцево-судинної системи.

Вченим згодом вдалося не тільки спростувати це припущення, а й довести, що рух лімфи триває і при затримці дихання, а пульсація лімфатичних судин припиняється під впливом місцевих анестезуючих препаратів, тоді як кровоносне серце, природно, продовжує свою вічну роботу. Всі ці зовнішні фактори, як виявилося, грають лише допоміжну роль в цьому процесі. Морфологи, які беруть участь в роботі, виявили в стінках судин лімфатичної системи безліч чутливих рецепторів вегетативної нервової системи. Саме вони, збуджуючи гладку мускулатуру клітин, змушують послідовно стискатися сегменти головної протоки, виштовхуючи лімфу вгору.

Невірною виявилася навіть колишня назва головної лімфатичної судини, оскільки лише частина її лежить в області грудей.

Будова лімфатичної системи

Вдалося, нарешті, розгадати і призначення кожної ділянки протоки. Головна лімфатична судина довжиною до 45 сантиметрів складається з трьох нерівних частин черевного, грудного і шийного відділів. Мало того. Це єдина посудина в організмі, яка ділиться на безліч дрібних сегментів з двостулковими клапанами, схожими на дах намету.

Дотепний і дивно складний механізм просування лімфи по головній протоці. У черевному відділі протоки є особливе розширення – цистерна, куди стікається лімфа, особливо густо насичена білками і гормонами зі шлунку, кишечника і печінки, підтягується лімфатична рідина з капілярів і судин ніг. Як тільки цей резервуар переповнюється, відкривається випускний клапан, і в наступний сегмент з нього перетікає рівно стільки лімфи, скільки необхідно, щоб під напором високого тиску рідини відкрилися стулки його клапана. Лімфа спрямовується в інший відділ судини. (Перистальтика сегментів протоки нагадує рух дощового хробака.)

Наступне розширення протоки – проміжне депо лімфи – розташоване над аортою. Тут, в останньому розширенні протоки, накопичується запас рідини перед викидом її в венозне русло. Як тільки воно переповнюється, тиск в ньому піднімається до рівня венозної крові, і останній клапан починає повільно відкриватися. А ось тут, в гирлі протоки, відбувається дивне і досі незрозуміле явище. Лімфа, немов закипаючи, починає раптом булькати і пінитися.

Що змушує лімфу “кипіти”, невідомо, але на екрані чітко видно, що при цьому вона розбризкується дрібними краплями і легко проникає в вену.

Значення лімфатичної системи

Головна лімфатична протока перекачує в добу до чотирьох літрів лімфи, здавалося б, незначна кількість в порівнянні з шістьма тоннами крові, що проходить за той же час через пульсуюче серце. Однак саме лімфатична протока вносить в потік крові найважливіші речовини – майже весь білок, ферменти, ліпіди, гормони — компоненти, без яких неможлива життя серцево-судинної системи.

Якось у бесіді старший науковий співробітник О.В. Нестайко вдало порівняв кровоносну систему з кільцевою, а лімфатичну — з радіальними лініями метро. Відмінність, на його думку, тільки в тому, що струм лімфатичної рідини завжди обмежений одним напрямком. Утворюється ж лімфа в результаті фільтрації води і розчинених білків, що надходять з кровоносних капілярів.

Найменші перебої, а тим більше аварія транспортної системи лімфи призводять до порушень роботи багатьох органів. Причому процеси ці взаємопов’язані – ураження будь-якої системи або органу викликає порушення динаміки лімфи.

При цирозі печінки, наприклад, грудна протока викидає в одну хвилину в 4-5 разів більше лімфи, ніж в нормі. Цілий ряд захворювань викликає уповільнення струму лімфи, що, в свою чергу, ускладнює перебіг хвороби.

Невеликі поломки можуть статися ще на самому початку лімфатичного шляху, у витоках системи. Лімфатичні капіляри – дивний і складний при своїй мікроскопічності агрегат. За будовою вони нагадують тонкі гумові рукавички, де кожен «палець» діє як мініатюрний імпульсний насос, що втягує лімфатичну рідину. Причому раніше вважалося, що лімфа — це вся рідина, що курсує між клітинами тканини. Але як тільки біохіміки озброїлися електронним мікроскопом, вони виявили, що молекули лімфи набагато більші за інші клітини рідини. А капіляри, виявляється, самі вміють відбирати їх із загальної маси. Крізь щілини тонких судинних стінок капілярів спочатку просочується вся рідина і розчинені в ній речовини, але при скороченнях судини дрібні молекули «вичавлюються» назад.

Поживний «концентрат», що складається з білків, вітамінів, гормонів, проціджений таким чином, починає свій довгий шлях по сегментах, «ведучих вгору», до всіх органів, тканин. Природа подбала і про контрольні «застави», що перевіряють склад лімфи – лімфатичних вузлах, розкиданих по всій системі. Жодну лімфатичну судину не омине «ревізія» в такому вузлі. Лімфа повільно тече тут в сплетінні тонких судин, заповнених пористим матеріалом типу вати. «Вата» фільтрує лімфу, звільняючи її від шкідливих домішок, запалених і пухлинних різко збільшених клітин. Але це породжує двоїсту ситуацію, оскільки саме в цих «пастках» скупчення хворих клітин часто утворюються вогнища запального процесу. У лімфовузлах в першу чергу утворюються і метастази при злоякісних захворюваннях. Збільшення лімфатичних вузлів взагалі тягне за собою безліч неприємностей. Стискається або зміщується грудна протока, звужуються судини, і тоді сповільнюється струм лімфи, вона накопичується на різних ділянках шляху, утворюючи застої, набряки органів і тканин.

При запаленні легенів, наприклад, порушення відтоку лімфи іноді викликає тяжке ускладнення: застій лімфи. А при вадах серця набряк легень.

Якщо грудна протока не справляється з надмірним навантаженням, не встигає перегнати невідповідну кількість рідини в кров, то починається застій лімфи, тверднуть молекули протеїну, якими вона насичена. Надлишок білка призводить до розростання сполучної тканини.

Зараз важко ще окреслити межі можливостей, перспектив практичного використання нового рентгеноскопічного бачення, – говорить професор А. Ф. Циб. Адже в організмі немає клітини, органу, тканини, не пов’язаних з лімфатичною системою. На рентгенівських знімках ми тепер бачимо зміни структури і функції найглибших елементів лімфатичної системи.

Нам вже зараз вдається відрізняти пухлини лімфатичних вузлів від запалень за допомогою рентгенологічної діагностики. Аналізуючи лімфограми, тепер можна досить швидко виявити найменші зміни лімфатичних вузлів і вибрати вірний метод лікування.

Тільки при такій послідовності обстеження можна виявити злоякісні захворювання лімфатичної системи в ранній стадії, коли вони ще легко піддаються лікуванню.

Точний прогноз порушень серцево-судинної діяльності зможуть отримати кардіологи, вивчаючи фізіологію лімфообігу хворого на атеросклероз. Адже уповільнення відтоку лімфи дозволяє молекулам білка осідати на стінках кровоносних судин, що веде до звуження просвіту в них.

Лімфоцити або «клітини лімфи» — маленькі, 6-8 мікрон в діаметрі, трохи більші за власні ядра, народжені в надрах кісткового мозку, виконують одну з провідних партій в оркестрі систем і функцій організму – це його імунний захист від всіляких мікроскопічних ворогів та чужорідних прибульців. Адже саме з лімфоцитів виробляються антитіла – головні бійці імунного фронту, саме з їх допомогою організм може протистояти мікробній агресії.

Імунологи переконані зараз, що функція переносника поживних продуктів для клітин, яку виконує лімфа,— аж ніяк не першорядне її завдання. Основне призначення лімфоцитів-дозорна імунна служба.

Раніше, наприклад, імунологи вважали, що лімфатичні судини — це лише транспортні шляхи для доставки лімфоцитів, а «сидять» і працюють вони тільки після прибуття на місце, в лімфоїдні органи. Але виявилося, що поведінка лімфоцитів в селезінці, лімфатичних вузлах – це лише зупинена мить їх звичайної діяльності.

Лімфоцити контролюють стан організму, де б вони не знаходилися. Причому основна патрульна служба неможлива без постійного переміщення лімфоцитів. І тому уповільнення струму лімфи швидко знижує активність імунного дозору. Зміни структури вузлів, зміщення або звуження протоки, видимі при лімфографії, попереджають медиків, що імунна система в небезпеці і їй потрібна допомога.

Автор: В. Крамова.