Завуальований рефлекс

Спершу кілька взятих з життя прикладів. Щаслива мати показала вам своє немовля. Посміхніться йому. І він у відповідь розтягне свій беззубий рот в чарівної усмішці. Що, він усвідомив ваші добрі почуття до нього? Звичайно, ні! А все ж посміхнувся. Тим, кому довелося бачити дітей в яслах, плазуючих на майданчику, огородженому бар’єрчиком, знайоме й інше явище. Заплакав один, і всі інші, залишивши свої іграшково-важливі справи, починають ревіти на різні голоси. Що, вони висловлюють співчуття своєму товаришеві? Не думаю, щоб ці немовлята були здатні на такий високий моральний акт. А, тим не менш, плачуть.

Підемо далі. Батьки скаржаться, що їх єдиний малюк погано їсть. Але ось його влаштували в дитячий сад. І там він став уплітати все за обидві щоки. Вдома ж апетит і далі так собі. Питається: звідки таке вибіркове ставлення до їжі? Адже вдома вона, мабуть, більш вишукана. Але факт очевидний: дитина їсть, як годиться тільки в дитячому садку.

А тепер уявіть таку картину. Ви веселий, у гарному настрої приходите відвідати своїх друзів. А вам прямо біля порога зажурені батьки пошепки повідомляють, що їхній малюк захворів. І відразу ж вираз вашого обличчя стає заклопотаним, ви починаєте говорити тихіше, ходити обережніше, тобто ваша поведінка стає відповідною атмосфері, що запанувала в будинку, де лежить хворий. Чому ж так змінилася ваша поведінка? Ви скажете – через співчуття. Вірно! А який фізіологічний механізм цього стану?

Але досить прикладів з дітьми. Поспішаймо на стадіон. Туди, де відповідальний футбольний матч зібрав тисячі гомінких, свистячих, буйних, емоційних вболівальників, де на всіх трибунах скажене загострення пристрастей залежить лише від одної, здавалося б, вельми прозової обставини – від того, як і куди котиться м’яч. Але поспостерігайте за сидячими на трибунах. У багатьох очі горять, всім своїм єством вони там, на полі. І здається, дозволь їм тільки вискочити на зелений килим, як у ворота супротивника голи посиплються одні за іншими. Що ж змушує людей витрачати час і гроші на такі сильно хвилюючі переживання?

Однак не всі люблять настільки життєрадісно і відверто проявляти свої почуття. Багато хто віддає перевагу піти у кіно або в театр. Обстановка тут, особливо в театрі, зовсім інша, ніж на стадіонах, але тим не менш театрали отримують не менше задоволень, ніж завсідники футбольних баталій. Отже, щось є таке у всіляких видовищах, що владно тягне до себе серця людей?

Ще один приклад: ми в бібліотеці. Ви обираєте, перегортаєте одну за одною добрий десяток книг. І все ніяк не знайдете собі до смаку. Раптом книгу, яку ви тільки що відкинули, взяв інший читач. І вам відразу стало прикро, що ви упустили її. Що це, примітивна заздрість? Не тільки. Якщо зазирнути в глибину цього переживання, можна побачити інший, більш істотний, більш фундаментальний фізіологічний механізм.

Загалом, прикладів подібного роду можна навести безліч. Вони зустрічаються буквально на кожному кроці. Але чи вловили ви, що їх об’єднує? Можливо, що одні побачили це загальне, інші ж – поки ні. Тому допоможемо їм і згадаємо, що таке інстинкт.

Треба сказати, що наука про інстинкти ще не вимовила свого останнього слова. Не всі з них остаточно уточнені, систематизовані і розкладені по класифікаційним поличкам. І тому не поставлені, як це належало б, на службу здоров’ю та життю людей.

Склалося парадоксальне становище. Наприклад, про те, як берегти і лікувати серце, в наші дні відомо незмірно більше, ніж про інстинкти страху або любові. А адже саме ці інстинкти лежать в основі більшості потрясінь, під час яких бідному серцю так важко і боляче. Чи не правильніше було б спочатку навчитися управляти інстинктами, ніж потім страждати від задишки, підвищеної стомлюваності, ковтати ліки, дотримуватися дієти, режиму і мало не щотижня ходити по лікарях?

Але все ж що таке інстинкт? Спочатку уточнимо, у чому сутність будь-якого рефлексу. Рефлекс – це «відповідь». Відповідь організму на будь-які подразнення. Наприклад, почули, що хтось гукнув вас, – і обернулися. Так от, кожен інстинкт – теж рефлекс. Тільки рефлекс вроджений, з яким ми з’являємося на білий світ. Взяти хоча б акт смоктання. Дитині всього лише кілька годин, а вона вже вміє виробляти досить складні дії, що забезпечують їй харчування.

Такі вроджені рефлекси академік І. П. Павлов назвав «безумовними». Характерно, що відповіді, в яких виявляються безумовні рефлекси, вельми постійні, однакові і майже не залежать від зовнішніх умов. Так, наприклад, дитина буде робити одні й ті ж рухи незалежно від того, що у неї в роті: груди, пустушка, соска на пляшечці з молоком або власний палець.

А є інша група «відповідей», які виникають в процесі оволодіння життєвим досвідом. Цій групі було дано назву «умовних» рефлексів, тобто виникаючих тільки в певних умовах, що залежать від них. Ось приклад умовного рефлексу: ми бачимо, що годинник показує певний час, і поспішаємо на роботу. А у святкові та вихідні дні точно таке ж положення стрілок на циферблаті вже не квапить нас. І ще необхідно нагадати про те, що безумовні рефлекси служать базою, фундаментом, на якому згодом виростає все різноманіття умовнорефлекторних зв’язків.

Треба сказати, що роль деяких безумовних рефлексів в житті відома людям дуже давно. До таких рефлексів належать, зокрема, інстинкт самозбереження, розмноження, голоду, страху. І. П. Павлов виділив і описав ще два, назвавши їх рефлексами цілі і свободи. Але якщо про інстинкт страху або самозбереження чув, мабуть, кожен, то про рефлекс, про який йде мова в цій статті, знають небагато. Або, вірніше, чули про нього, але не уявляють, яке місце в побуті він займає. Тим не менш, цей приймаючий різні личини інстинкт грає дуже істотну роль в нашому житті. Ім’я його – рефлекс наслідування.

Дійсно, якщо вдуматися в будь-який з наведених вище прикладів, то стане ясно, що в основі кожного з них лежить фізіологічний механізм копіювання. І хороший апетит у дитячому садку, і переживання глядачів, і засмучення з приводу упущеної книги – все це своєрідні прояви одного і того ж інстинкту. Дитина наслідує тим, хто добре їсть, вони ніби «заражають» її своїм апетитом. А сутність реагування глядачів розкрив ще Чарльз Дарвін, коли писав про те, що на змаганнях у стрибках багато з глядачів починають рухати ногами в момент, коли стрибун робить стрибок. Додамо від себе: не помічаючи цього.

Так само, не знаючи, що їх поведінка визначається все тієї ж наслідуваністю, люди в театрі плачуть, коли плаче актор на сцені. Любителі футболу всім своїм єством живуть на полі, кожною клітинкою свого тіла беручи участь у грі. Яке ж це задоволення – дати своїм м’язам можливість повторювати дії футболістів! Нехай у вболівальників ці рухи в багато разів слабше і недосконаліше! Але ж вони беруть участь у бойовій грі хоча б сидячи на трибунах! Недарма «вигравши» глядачі йдуть зі стадіону, розправивши груди, високо піднявши голову – вони відчувають, що і їх організм теж взяв посильну участь у перемозі. Хоча, як правило, і не підозрюють, що своїм гарним самопочуттям вони зобов’язані рефлексу наслідування.

У силу цього ж фізіологічного механізму нам часто хочеться мати те, що мають інші. Згадайте хоча б, скільки наполегливості, винахідливості, скільки пристрасті вкладають жінки в гонитву за якоюсь модною річчю.

Отже, наслідуваність можна виявити в самих різних проявах нашої поведінки. Але це, однак, не означає, що здатність до наслідування слід зводити в закон, що визначає всі сторони життя людського суспільства. (А деякі дослідники вважають саме так.) Зокрема, відомий французький соціолог Габріель Тард у своїй книзі «Закони наслідування», випущеній ще в кінці 19-го століття, писав, що все соціальне життя є результат двох факторів: ініціативи деяких і пасивної наслідуваності величезної більшості.

Така точка зору глибоко помилкова, бо вона відмовляє «величезній більшості» у можливості активно і свідомо осмислювати свої вчинки. І цим самим механічно переносить на людське суспільство поняття про інстинкт стадності. А подібне перенесення неприпустиме, оскільки стадність властива тільки тваринному світу, де маса окремих особин інстинктивно, неусвідомлено підкоряється сигналам свого ватажка і слідує за ним покірно.

Люди ж мають можливість заздалегідь і критично осмислити той чи інший майбутній вчинок і вже тільки після цього вирішувати, варто чи ні «підкорятися» рефлексу наслідування. Ось у цій здатності свідомо і активно вторгатися в сферу безумовних рефлексів, в «таємничу» область інстинктів і лежить принципова відмінність між плином рефлексу наслідування у людини і у тварин.

Життя показує, що люди можуть контролювати інстинктивні спонукання, підпорядковувати їх своїй волі. Ясна усвідомленість мети, переконаність у своїй правоті дозволяє пригнічувати навіть такий сильний безумовний рефлекс, яким є інстинкт самозбереження.

Отже, можна зробити висновок, що прояв інстинкту наслідування залежить в першу чергу від нашої свідомості. Але ж ясність свідомості теж змінюється. Причому встановлено, що чим менше ця ясність, тим легше протікають наслідувальні дії. Ось чому діти, чия здатність до осмислення не настільки розвинена, як у дорослих, більш схильні до наслідуваності. А на стадіонах найбільш активні ті вболівальники, які попередньо пригальмували порцією алкоголю контролюючу діяльність кори головного мозку.

При деяких душевних захворюваннях функція свідомості також різко загальмовується. У таких випадках хворі, як автомати, починають повторювати чужі дії і слова. Підніме, наприклад, лікар руку, і хворий робить те ж саме. Скаже доктор, наприклад, «вікно», і хворий слідом за ним повторює: «вікно», – хоча в такому повторенні немає ніякого сенсу.

Численні спостереження говорять про те, що між свідомістю та інстинктами існує відомий антагонізм. Якщо анатомо-фізіологічною базою свідомості є кора головного мозку, то місце народження інстинктів – підкіркові вузли. Від сили і співвідношення процесів у цих областях головного мозку і залежить легкість, з якою здійснюється наслідування. А вона може носити самий різний, часом досить курйозний характер. Так, один американський лікар у листі до Дарвіна повідомляв, що, допомагаючи жінкам під час пологів, він іноді ловить себе на тому, що наслідує мускульним зусиллям породіль.

А тепер поставимо таке питання: чи дають що-небудь практично корисне знання про рефлекс наслідування? Так, дають. Бо, як писав І. П. Павлов, пізнання природи інстинктів «сприятиме розумінню нас самих і розвитку в нас здатності до особистого самоврядування».

Кожен з нас прекрасно розуміє, що наслідувати можна і добре, і погане. З теоретичної точки зору наслідування, як фізіологічний процес, може з однаковою легкістю реалізуватися в будь-якому з цих напрямків. Отже, все залежить від умов, в яких знаходиться людина, і головним чином від самої людини, від того, в якому дусі вона вихована.

Знаючи, що в його організмі закладена здатність до наслідування, свідомий громадянин прийме всі заходи до того, щоб дати хід цьому рефлексу, коли він спрямований на благородні справи, і зуміє придушити його, якщо виявиться, що цей рефлекс готовий спрацювати в хибному, шкідливому напрямку .

Тому дуже важливо боротися за таке життя, в якому було б якомога більше прикладів, гідних наслідування. Ось чому нам потрібні маяки у всіх сферах життя. Сам факт їх існування служить гарним стимулом, що дозволяє вродженому рефлексу наслідування проявлятися самим найкращим чином у безлічі людей. Світло цих маяків показує новий шлях до високої свідомості, до справді людським взаєминам.

Автор: А. В. Алексєєв.