Збудники лейкемії – віруси

Рак крові, білокрів’я, лейкемія, лейкоз… Ці терміни-синоніми ще порівняно недавно були мало відомі не медикам. На жаль, сьогодні – через широке поширення хвороби – вони стали загальновідомими. Вперше ця хвороба була описана трохи більше ста років тому великим німецьким патологом Рудольфом Вірховом, який спостерігав її у людини. Незабаром інші дослідники виявили подібне ж захворювання і у тварин.

Одна з ознак хвороби – блідий колір крові. І тому Р. Вірхов назвав її «білокрів’ям». Трохи пізніше він запропонував тотожний за змістом термін «лейкемія», що походить від грецьких слів. Пізніше, коли стало зрозумілим, що лейкемія за своєю природою є злоякісним новоутворенням, французькі вчені стали говорити про «рак крові».

Всі ці назви збереглися до сих пір. Однак вони не розкривають суті захворювання, а говорять лише про стан крові. Тим часом зміни в крові є зазвичай наслідком захворювання (вони можуть і зовсім бути відсутні), при якому, перш за все, відбувається злоякісне переродження органів кровотворення, в першу чергу кісткового мозку. Тому з 20-х років минулого століття був висунутий найбільш правильний термін – «лейкоз», який вказує незалежно від стану крові на злоякісне ураження кровотворних тканин.

Про однакову природу лейкозів і злоякісних пухлин говорять багато фактів. Картина хвороби в тому і в іншому випадках багато в чому однакова. Крім того, лейкози і пухлини можуть бути штучно викликані одними і тими ж хімічними речовинами або іонізуючою радіацією. Біохімічні зміни при лейкозі і пухлинах дуже подібні. Хімічні речовини і деякі інші фактори, що пригнічують зростання лейкозних тканин, зазвичай гальмують і зростання пухлин. Тому сьогодні абсолютна більшість фахівців твердо дотримується тієї думки, що лейкози – одна з своєрідних форм злоякісних (ракових) новоутворень.

Причини виникнення лейкозів – в порівнянні з іншими формами раку – виявилися найбільш добре вивченими. Тому лейкози стали улюбленим об’єктом онкологічних досліджень, «точкою зростання» всієї проблеми раку в цілому. Спираючись на знання походження і картини розвитку цієї хвороби, можна досягти успіху і в з’ясуванні причин інших видів пухлин.

Лейкоз стає все більш і більш частою хворобою. Паралельно з поширенням лейкозів людини частішими стають випадки подібних захворювань і у тварин. Причому у останніх поширеність захворювання зростає, можливо, більш швидкими темпами, ніж у людей.

Цілком очевидно, що попередження та лікування лейкозів (як і інших злоякісних новоутворень) можуть бути до кінця успішними лише тоді, коли стане відомою справжня причина виникнення хвороби. За останні десятиліття в її встановленні досягнуто значних успіхів.

Роль хімічних речовин у виникненні хвороби незначна. Більш небезпечна в цьому плані іонізуюча радіація. Це доведено численними дослідженнями на лабораторних тваринах. Це ж підтверджується і тим фактом, що в Японії, наприклад, люди, які пережили вибухи атомних бомб, хворіли на білокрів’я в 11-18 разів частіше, ніж ті, хто не піддавався впливу радіації.

Однак в останні роки все більше зміцнюється та точка зору, що радіація призводить до розвитку лейкозів безпосередньо, а лише активізуючи діяльність вірусів – збудників лейкозів, які і до того часу перебували в організмі тварини або людини.

Вірусна теорія походження раку отримала своє експериментальне обґрунтування в ході вивчення пухлин птахів. Першим злоякісний новоутворенням, для якого ще в 1908 році була доведена вірусна природа виникнення, був лейкоз курей. Сьогодні віруси-збудники декількох видів добре вивчені. Під електронним мікроскопом можна побачити їх характерну структуру; їх можна культивувати поза організмом хворих птахів; знайдений спосіб отримання спеціальної сироватки. Важливо відзначити, що вірус одного з видів лейкозів, а саме лімфоматоз курей, може передаватися від хворих птахів до здорових зі слиною, через воду і навіть через повітря – крапельним шляхом, а від батьків до дітей – через яйцеклітини.

Другим заразним злоякісним новоутворенням стали деякі види пухлин у мишей, щурів, морських свинок, кроликів, хом’яків і тхорів, першопричиною яких виявився вірус поліоми.

Найбільші успіхи вірусної теорії раку пов’язані з вивченням вірусів лейкозів мишей і щурів. (Миші і щурі – кращі об’єкти онкологічних досліджень; лейкози мишей за всіма своїми властивостями дуже близькі лейкозам людини.)

Перший вірус лейкозу мишей був відкритий Людвігом Гроссом в 1950 році. До теперішнього часу описано 15 різновидів вірусів лейкозів мишей. Всі вони мають ті чи інші відмінності, але в той же час і деякі риси подібності.

У перших дослідах лейкози у мишей вдавалося отримати тільки в тому випадку, якщо вірус вводився новонародженим мишенятам, причому тільки у мишей певних порід. Надалі з’явилася можливість викликати лейкози при введенні вірусу дорослим мишам різних порід і навіть тваринам інших видів – щурам, хом’якам.

Активність вірусів була підвищена до такої міри, що вони приводили до розвитку лейкозів у 100 відсотків тварин вже через кілька тижнів після зараження. Віруси вдавалося виявляти не тільки в тканинах тварин, хворих на лейкоз, а й в пухлинних тканинах.

Величина лейкозних вірусів – близько 100 миллімікрон. Вони руйнуються при високій температурі, зберігаються при низькій, розмножуються в культурах тканин поза організмом, дають утворення специфічних антитіл, нейтралізуються антисироватками – це дозволяє створити проти них вакцини – і мають інші характерні для вірусів риси.

Лейкозні віруси передаються від тварини до тварини найрізноманітнішими шляхами, в тому числі і з молоком матері. Деякі віруси передаються від заражених матерів їх потомству ще в материнській утробі.

З тієї пори, як була встановлена вірусна природа лейкозів мишей і щурів, почалися активні пошуки вірусних збудників лейкозу людини і інших тварин.

Серйозні докази були отримані щодо участі вірусу у виникненні лейкозу великої рогатої худоби – захворювання, яке набуває дедалі більшого і більшого поширення. Захворювання це тим більш небезпечно, що, подібно до звичайних інфекційних захворювань, передається від хворих тварин до здорових при контакті.

За допомогою без клітинних екстрактів лейкозних тканин вдалося перенести лейкоз людини на мишей, що говорить про присутність в лейкозній тканині людини якогось вірусу, відсутнього у відповідній нормальній тканині. Це було суттєвим аргументом на користь вірусної природи лейкозу людини. Однак незабаром після цих дослідів з’явилися повідомлення про те, що «дрімаючі» лейкозні віруси мишей можуть бути активовані людськими вірусами. Виникло питання: чи не є поява лейкозів у мишей наслідком активуючої дії вірусу, що знаходиться в лейкозній тканині людини, але не є збудником лейкозу людини? Відповіді на це питання ще не дана.

Нещодавно з’явилися експериментальні дані, що підтверджують припущення про існування вірусів – збудників лейкозу людини. За допомогою електронного мікроскопа в лейкозних тканинах і крові людини вдається побачити характерні вірусні частинки, які мають багато схожих рис з вірусами лейкозів курей, мишей і щурів.

Дуже важливо, що в імунологічних реакціях доведена їх специфічність для лейкозу. Труднощі остаточного доказу вірусної природи лейкозів людини пов’язані з тим, що випробування на тваринах мають деякі недоліки, а будь-які інші ознаки, реакції, тести, за якими ми могли б судити про присутність вірусу лейкозу людини в даному середовищі, відсутні. Зараження ж людини, зі зрозумілих причин, виключено.

Однак та обставина, що лейкози у багатьох тварин, безумовно, викликаються вірусами, робить біологічно абсурдним припущення про невірусні причини лейкозів людини. Всі наявні факти говорять на користь вірусної природи лейкозів людини. І якщо це буде доведено остаточно, відкриються ясні перспективи попередження захворювання лейкозами та позбавлення людей від цього важкого недугу. Ми маємо блискучий тому приклад: виділення вірусу поліомієліту призвело до реальної перспективи повного викорінення цієї хвороби.

Є прецеденти і в боротьбі зі збудниками лейкозів. Більшість вірусів лейкозів мишей пригнічується специфічними антисироватками. Проти деяких з них знайдені відповідні вакцини. Це показує, що в разі виділення вірусу лейкозу людини відкриється можливість для імунопрофілактики та імунотерапії хвороби.

Виключно важливе значення має вивчення шляхів поширення вірусів лейкозів тварин і людини і з’ясування можливості передачі хвороби від одного виду тварин до іншого і особливо від тварин до людини.

Вище ми вже говорили про те, що лімфоматоз курей – заразне захворювання, що передається при контакті хворих птахів зі здоровими.

У мишей і щурів контактна передача лейкозу не описана. Найбільш важливі шляхи природного збереження і поширення вірусів лейкозів у цих тварин – передача їх від одного покоління до іншого через зародків і з молоком матері. Можливо також зараження через шлунково-кишковий тракт.

Велика увага приділяється останнім часом вивченню шляхів поширення лейкозів великої рогатої худоби. Ця особлива увага цілком зрозуміла: адже людина за умовами життя і харчування повсякденно пов’язана з великою рогатою худобою. Відзначено, що ця хвороба може поширюватися контактним шляхом. У здорових стадах, якщо в них вводили хворих тварин, лейкозом захворювали більшість тварин. Хвороба передається і від покоління до покоління – від хворих корів до телят і в материнській утробі і з материнським молоком. Відзначена навіть передача хвороби від батька до потомства – зі спермою бика.

Таким чином, шляхи поширення вірусу лейкозу і захворювань на лейкоз для різних видів тварин виявляються в основному подібними. Цей факт змушує звернути найсерйознішу увагу на з’ясування можливих шляхів поширення лейкозу людини. Не менш важливо дослідити, як і ступінь небезпеки виникнення лейкозу у людей в результаті існуючого (часом тісного) контакту їх з тваринами.

В першу чергу, природно, треба звернути увагу на продукти харчування людини – молоко, яйця, м’ясо великої рогатої худоби і птахів. До теперішнього часу це питання не було предметом глибоких і широких досліджень, і тому достатніх експериментальних даних для відповіді на нього поки немає. Однак в різних країнах і в ряді областей їх відзначений паралелізм між високою захворюваністю на лейкоз великої рогатої худоби і людей, наприклад, в штаті Міннесота в США.

Дуже мало поки відомо про можливі переносники вірусів лейкозів. Виключне значення для проблеми виникнення і поширення раку людини в цілому має вивчення злоякісної лімфоми в тропічній Африці. Ця хвороба особливо важко вражає дітей, зазвичай у віці 3-6 років. Злоякісна пухлина виявляється в області нижньої щелепи і швидко метастазує по організму.

Захворювання поширюється поясом від східного до західного узбережжя тропічної Африки, в низинних місцевостях. Область поширення його відповідає області проживання певного виду москітів. Робляться спроби виділити вірус, відповідальний, як вважають фахівці, за виникнення лімфоми і перенесений комахами від хворих людей до здорових. Цікаво, що в тих же районах відзначено поширення аналогічного захворювання у мавп. Причому від хворих мавп вдається ізолювати вірус, що викликає це захворювання.

Якщо вірусна природа лімфоми африканських дітей буде доведена і встановлена передача вірусу з комахами, це буде принциповим доказом вірусної природи пухлин людини взагалі і можливості їх поширення подібно інфекційним захворюванням. Немає необхідності вказувати, яке це матиме значення для вирішення всієї проблеми лейкозу і раку людини.

Однак не слід панічно боятися вірусів лейкозу та інших злоякісних пухлин. Треба пам’ятати, що практично вони не заразні. Про це свідчить весь досвід медицини.

Пухлиностворюючі віруси володіють дуже слабкою хвороботворністю, і тільки деякі організми з особливою спадковою схильністю до лейкозу і пухлин – при ряді додаткових порушень в організмі – можуть захворіти. Нічого схожого на поширення гострих інфекцій при цьому захворюванні не існує. Більш того, слід було б пристрасно бажати, щоб природа лейкозів і пухлин виявилася вірусною і збудник цих хвороб був знайдений якомога швидше. Адже загальновідомо, що немає вірусного захворювання, яке рано чи пізно не вдалося б ліквідувати. Треба сподіватися, що наполегливі зусилля вчених увінчаються повним успіхом.

Автор: В. Бергольц.