Сонце – наше світило

Короткий аромат нічної фіалки і радісний пересвист птахів у березовому гаю, найпростіший поділ інфузорії-туфельки і складна робота людського мозку – всьому що народжується, живе, відчуває і мислить на Землі, планета наша зобов’язана Сонцю, великому джерелу світла і тепла.

Папірусу цьому три тисячі років. Завмерли мудрі сфінкси і птахи з головою жінки. Люди, повні захоплення, подяки та поклоніння, підняли руки догори. Туди, де, зігнувшись у вигляді арки, простяглась усипана зірками богиня неба Нат, яка уособлює небосхил. Щовечора, думали древні єгиптяни, богиня проковтує Сонце і щоранку знову дає йому життя.

Не має числа переказів, легенд і казок, які присвячені Сонцю. Загадки його походження і невичерпної енергії світла і тепла прагнули розгадати люди різних часів, народів і філософій. Грецький філософ Епікур, наприклад, з наївною прямотою стверджував, що Сонце «саме таке за розміром, яким воно здається», і має в діаметрі рівно 65 сантиметрів. Його колега і земляк Анаксагор у своїх висловлюваннях був обережнішим. Він уявляв собі велике світило кулястою масою розпеченою до червоного металу вже ледве побільше Пелопоннесу.

Але хоча дотепер деякі ескімоси Північної Канади вірили, що після того, як Сонце опускається в океан на заході, його швидко відвозять на каяку назад до східного краю неба, незважаючи на це, будь-який теперішній школяр знає: Сонце – це одна із сотні мільярдів зірок Чумацького Шляху. Діаметр цієї жовтої зірки дорівнює 1382 тисячам кілометрів. І хоча всі планети сонячної системи просторо вмістилися б у Сонце, а Земля наша помістилася б у ньому ні багато ні мало 1300000 разів, велике світило, яке дає нашій планеті життя, по галактичним масштабами не таке й велике. Недарма астрономи називають Сонце жовтим карликом. Але до карлика цього слід ставитись шанобливо: як-не-як маса його в 330 тисяч разів більше маси нашої планети, і людина, потрапивши на Сонце, важила би на ньому цілих дві тонни!

Енергія, яку щосекунди викидає Сонце в простір, приголомшливо колосальна. Крижаний міст товщиною в три кілометри, якщо перекинути його з Землі на Сонце (відстань – 150 мільйонів кілометрів) і якщо зосередити на ньому всю теплову енергію нашого світила, вже через секунду розтанув би, а через 8 секунд перетворився б на пару. Енергію, яку люди отримали і спожили з перших кроків цивілізації, Сонце виробляє і випромінює в навколишній простір всього в одну секунду! І погодьтеся, швидше щастя, а не біда наша, що на частку Землі припадає лише одна двохмільярдна частина енергії, яку виприскує гігантська термоядерна пічка – Сонце.

Тут ми підходимо до деяких парадоксів жовтого карлика. Зазвичай ми звикли уявляти собі енергодайну роботу Сонця як безупинний вибух тисяч і тисяч водневих бомб – отаке марнотратне і невгамовне у своїй щедрості виверження тепла і світла. Насправді все трохи інакше: Сонце не таке вже неекономне. Звичайно, про своєрідну економію енергії можна говорити, лише порівнюючи хоч і колосальну її кількість з воістину гігантською масою Сонця. Вчені підрахували: кілограм маси Сонця виділяє за день 5 калорій променевої енергії. Людське ж тіло виділяє на один кілограм за цей же час енергії в 5 разів більше! Це означає, що ядерні реакції, що протікають на Сонці дуже уповільнені. Так, Сонце – воднева бомба, але згорає вона дуже-дуже повільно: для зіткнення двох водневих ядер, наприклад, там знадобиться близько мільйона років!

Чому так відбувається? Щоб відповісти на це, проробимо подумки подорож у розпечені надра нашого світила. Якщо подивитися в сонячний телескоп, краї Сонця здадуться дуже рівними і круглими. Ніби вони обмежують розпечену тверду або рідку поверхню. Насправді ця кромка, ця поверхня Сонця газоподібна і прозора. Товщина близько 300 кілометрів, і називається цей шар фотосферою. Дно фотосфери дуже темне, і світло з глибин Сонця вже не в силах пробитися до нас крізь нього. Так що в телескоп ми можемо бачити лише фотосферу і два інших шари, що знаходяться зовні, – хромосферу і зовнішню атмосферу, яку називають короною.

Далі буде.