Зітхання Селени

Сказати, що Місяць тектонічно мертвий, справедливо лише в загальному сенсі. Що ж стосується явищ меншого масштабу, то ще з кінця позаминулого століття астрономи, чия наукова ерудиція і сумлінність не викликають сумніву, повідомляли дивовижні факти. У різних точках поверхні видимої сторони Місяця відбувалися помітні для ока зміни: виникали, росли і скорочувалися темні плями, з’являлося червоне забарвлення, змінювався блиск ділянок розміром в декілька кілометрів, «затуманювалися» цілі моря.

Більшість з цих феноменів прив’язано до кратерів, чиє походження, на думку багатьох геологів, не без підстави вважається вулканічним. Ще в листопаді 1958 року пулковський астроном Н. А. Козирєв спостерігав у кратері Альфонс лінію вуглецю С2, можливо, викликану закінченням газів. Явище повторилося в жовтні 1959 року. Через п’ять років, фотографуючи в теплових променях затемнення Місяця, американські астрономи виявили, що у 80-кілометровому кратері Тихо температура на 100 градусів вище, ніж у навколишній місцевості. Такі ж ефекти виявлені в кратерах з променевими системами: Аристарх, Коперник, Кеплер, Прокл.

До сьогоднішнього дня накопичилося близько трьохсот таких сенсаційних повідомлень. Але для того, щоб ці загадкові події перейшли з рангу повідомлень про «тарілки» в категорію наукових фактів, потрібна їх документальна фіксація і прийнятний варіант пояснення.

Співробітниця місячного інституту в Х’юстоні Барбара Міддлхарст вже більше десяти років зайнята розгадкою цих швидкоплинних явищ. Двадцять достовірно зареєстрованих подій були нанесені на місячну карту. Схема «заграла», коли туди ж помістили епіцентри глибоких приливних місяцетрусів і в особливості мілкофокусних тектонічних місяцетрусів, яких набралося вже сімнадцять. І що ж виявилося? Дванадцять з них сталися поблизу кратерів Маніліус, Атлас, Плато, Шевольер, Прокл, Геркулес та інших, де раніше відзначалися таємничі поверхневі явища.

На відміну від героя Чехова, який наполягає на тому, що «ми маємо тільки факти, пояснення поки що відсутні», вчені пропонують гіпотезу, що зв’язує місячну сейсмічність і швидкі процеси на поверхні. Давним-давно, чотири мільярди років тому, коли Місяць поливав «метеоритний дощ», найбільші «бомбардири» вибили в його поверхні гігантські улоговини і одночасно створили системи тріщин, що простягнулися в глибину на сотні кілометрів. Ці тріщини і зони ослаблення послужили каналами для виливу магми, що заповнила місячні моря, і закінчення газів в гігантських вулканах першого мільярда років життя Місяця. Вони ж стали зонами, вздовж яких по цю пору відбуваються зрушення, що відзначаються чуйними сейсмометрами.

Поступово поверхневі шари Місяця охололи і затверділи. Зараз розплавлена область відступила в центральну половину, вона “видна” лише поперечним сейсмічним хвилям, для яких виявляється непереборною перешкодою. Але і донині гази, що вивільняються в надрах, по раніше підготовлених зонах, ослаблених і тріщинуватих, пробиваються до поверхні, створюючи короткочасні явища – останні зітхання колись гарячого дихання місячних надр.