Темпи старіння та біологічний вік

Виділимо основні поняття геронтології. Вік – категорія соціальної геронтології, що позначає конкретний життєвий етап, для якого характерні специфічні закономірності формування організму і особистості, а також відносно стійкими морфологічними і психологічними особливостями. Старість – заключний період у житті організму. Календарний вік – кількість років, прожитих людиною з часу народження і документально підтверджених (з ним пов’язаний вихід на пенсію). Соціальний вік – визначається соціальним статусом особистості в похилому і старечому віці, залежить від суспільних стереотипів, доступності для літньої людини соціальних благ і послуг.

Біологічний вік – сукупність показників стану організму конкретної людини у відповідності зі середньостатистичними показниками здоров’я людей цього ж віку, що належать одній епосі, національності, географічним та економічним умовам проживання (визначається тестами Ф. Бурльера).

Нормальна тривалість життя – межі нормальної тривалості життя на підставі таблиць смертності Гомперца – Мейкема.

У сучасній геронтологічної літературі прийнято розрізняти:
– уповільнене старіння;
– фізіологічне старіння;
– передчасне старіння.

Максимальна тривалість життя – максимальний вік, якого можуть досягти окремі, деякі, представники даної популяції (108-110 років).

Середня очікувана тривалість життя – число років, яке в середньому належить прожити даному поколінню. Розглянемо модель життєздатності Б. Гомперца, в якій життєздатність (А) знижується в часі пропорційно їй самій

Старіння – складний біологічний процес, що визначає тривалість життя. У 40-45 років – проявляються зовнішні ознаки старіння. Для старіння характерні:

– Гетерохронність – різночасовість настання старіння окремих тканин, органів, систем.
– Гетерокінечність – розвиток вікових змін з різною швидкістю.
– Гетерометрія вікових змін – це неоднакова ступінь їх вираженості в різних анатомічних областях.
– Гетеротопність – різна вираженість процесу старіння в різних органах і структурах одного і того ж органу.
– Гетерокатефтенність – різноспрямованість вікових змін, пов’язана, наприклад, з придушенням одних і активізацією інших життєвих процесів в старіючому організмі.

ВІКОВА НОРМА І НОРМА СТАРІННЯ

Норма у фізіології та медицині – загальне позначення рівноваги організму людини, її органів і функцій, що забезпечує її оптимальну життєдіяльність в умовах навколишнього середовища. Структурна і функціональна норма організму – основа його загальної стійкості – резистентності, що забезпечує здоров’я, працездатність, здатність до адаптації і збереження активного довголіття.

На великому матеріалі було показано, що залежно від територіальної, професійної та соціальної приналежності популяцій частка стійких типів дорослого населення коливається від 25 до 90%, причому зменшення її пов’язане з несприятливим середовищем (Н. М. Смирнова, Ю. С. Куршакова).

У біології та медицині поширене розуміння норми як середньостатистичного варіанту («математична норма»). Це дуже істотна, але все ж недостатня категорія, тому що нормальна (оптимальна) життєдіяльність та здоров’я можуть зберігатися в досить широкому діапазоні мінливості фізіологічних показників. Отже, норма повинна включати не тільки математичну норму, але і серію відхилень від неї у відомих межах.

Хоча кордони вікових норм часом досить розмиті, вони все ж визначають періодизацію онтогенезу, насамперед, основних його етапів – становлення, зрілості і згасання, тобто, існує запрограмована необхідна послідовність зміни норм. Це передбачає наявність своєї вікової норми для кожного вікового періоду і кожної популяції.

Але на відміну від періоду розвитку кордону «норм» на етапі в’янення визначити значно важче, оскільки тут немає різких переходів між літнім, старечим і довгожительним віками. Такі межі досить умовні і в значній мірі визначаються середньою тривалістю життя, коливання якого різко змінюють і уявлення про межі старості. Цей рубіж може зрушуватися і під впливом змін структури і здоров’я населення. У періоді старіння існують і труднощі розмежування норми і патології, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань. Тому саме поняття «норми старіння» певною мірою дискусійне.

Ще І. І. Мечников вважав «нормальним» (природним) внутрішньо обумовлене згасання життя без патологічних явищ. Однак воно зустрічається вкрай рідко. Виходячи з неможливості чіткого розмежування фізіологічного і патологічного старіння, деякі вчені вважають, що відлік вікових змін потрібно вести від ідеалізованої «єдиної норми» в 20-25 років. Таким чином, надалі визначається не норма, а величина відхилення від цього стандарту. У цьому випадку, отже, заперечується існування грані між старінням і віковою патологією, а численні пристосувальні зміни на етапах старіння розглядаються як «хвороби компенсації» [В.М. Дильман, 1968].