Досі вчені не можуть дати остаточної відповіді: коли на Землі виникли перші віруси? Одночасно з бактеріями та синьо-зеленими водоростями? Але ж віруси – паразити, розмножуючись тільки в живих клітинах, вони використовують їх ферментативний апарат. Логічніше припустити, що віруси з’явилися пізніше за бактерії, навіть що вони — вироджені бактерії…
Уявіть, що у однієї тварини потрібно відрізати голову і приростити її до тулуба іншої. Обидві ці тварини належать до різних видів, і одна з них в п’ять разів більше іншої. Яким буде результат операції? Звичайно, ви скажете, що тварини її не перенесуть. Однак при Паризькому факультеті природничих наук існує лабораторія, керована професором Шарлем Уйоном, де відтворені таким чином тварини живуть і добре розвиваються.
Тварини можуть сховатися від засушливої спеки і від жорстокого морозу. Рослинам важче: бігати вони не вміють, і всі життєві негаразди їм доводиться зустрічати віч-на-віч. Під палючими променями сонця тканини рослин нагріваються часом дуже сильно. Так, наприклад, температура листя калини досягає часом 44°С, а багато фруктів нагріваються до 46°. Кактус опунція, що росте в пустелях Мексики і Південної Америки, нагрівається до 65°; мабуть, у цьому відношенні він займає серед вищих рослин одне з перших місць. Рекорд жаростійкості належить мікроскопічним синьо-зеленим водоростям, які живуть у гарячих джерелах. Їм доводиться переносити температуру до 85°С.
Палеонтологи не завжди могли визначити, якій істоті належали знайдені дрібні кістки. Нові можливості відкрилися, коли вчений Дж. Ловенстайн із Сан-Франциського університету розробив методику радіо імунологічного тесту.
В самому кінці позаминулого століття француз Е. Дюкло описав явище, яке стало «каменем спотикання» на цілих 60 років. Явище, згодом назване «ферментною індукцією», наполегливо заважало просуванню вперед багатьох досліджень. Коротко кажучи, воно зводилося до наступного. Візьмемо клітину, яка здатна синтезувати, тобто з двадцяти, приблизно, амінокислот-блоків будувати складні ланцюги білкових молекул, наприклад ферменту А. Експериментатор, досліджуючи цю клітину, бачив, що в один якийсь момент білок А в ній не синтезувався. На другому етапі досліду в клітину вводилася речовина: вона або розщеплялася ферментом (тобто була субстратом його), або була йому близькою (тоді її називають індуктором). У відповідь клітина починала діловито виробляти фермент А. Як тільки речовина прибиралася, синтез ферменту припинявся. От і все.
Одна з найбільш важливих функцій мозку — зберігання і пригадування інформації, накопиченої в минулому. Коли ця діяльність відбувається усвідомлено, ми називаємо її пам’яттю. На найпростішому рівні пам’ять — це просто-напросто витяг з попереднього досвіду уроків, які істотні для збереження життя; скажімо, коли ми бачимо вогонь, ми згадуємо, що він обпікає, і тим самим позбавляємо себе від необхідності переконуватися в цьому повторно. Але пам’ять людини, зрозуміло, набагато складніше. Як нам вдається без особливих труднощів багато років пам’ятати цілі послідовності ланок життєвого досвіду? Або запам’ятовувати номери телефонів? І чому ми часто не можемо згадати ім’я людини, з якою щойно познайомилися? Недавно вчені почали розробляти хімічну теорію пам’яті, яка, можливо, дозволить відповісти на ці питання.
Головний мозок, мабуть, один з найменш вивчених об’єктів біології. І цьому є свої пояснення. Труднощі вивчення мозку полягають, зокрема, в тому, що система «дослідник – об’єкт» в даному випадку найбільш парадоксальна і складна, так як, вивчаючи, наприклад, мозок людини, ми в якійсь мірі намагаємося зрозуміти «самих себе». І, тим не менше, проблема вивчення системи з нервових клітин іменованих мозком, все більше займає вчених. Надійність, компактність, велика працездатність, здатність мозку до надзвичайно складної діяльності привертає до себе увагу фахівців різних областей знання. Отже, «Nosce te ipsum» («Пізнай себе»), вислів мудреців стародавнього світу, в наш час починає наближатися до реалізації.
Якщо небіолога запитати про те, як передається спадковість, напевно почуєш у відповідь про гени і хромосоми. Ці слова вже стали звичними. Особи, більш обізнані, згадають про нуклеїнові кислоти. Визнано, що нуклеїнові кислоти діють всередині генів. Гени – це складові частини хромосом. Останні ж зосереджені всередині клітинного ядра. Ядро в цілому прийнято вважати основою спадковості. Ця думка підтвердилася завдяки блискучим успіхам, досягнутим генетикою, а особливо завдяки відкриттю «коду спадковості». Цей «код» – та чи інша комбінація чотирьох білкових підстав (аденіну, гуаніну, тиміну і цитозину) в молекулі дезоксирибонуклеїнової кислоти – дозволяє зосередити в мінімальному обсязі ядра всю спадкову інформацію. Чи всю? У цьому-то і вся заковика!
Крок між великим і смішним однаковий в обидві сторони. І тому висміяна, на трьох десятках мов зганьблена затія, мрія-попелюшка часом повертається до нас прекрасною і дивно сучасною ідеєю. Тільки виглядає вона вже інакше: ідеї, як люди, підвладні часу. Так і з гомункулусом – штучним, в банці вирощеним чоловічком.
Безліч крихітних лабораторій, розміри яких не перевищують десятої частки міліметра, невпинно й точно діють у кожному тваринному і рослинному організмі. Лабораторії ці – клітини. У кожній з них відбуваються складні реакції. Взаємодіючи між собою, клітини обумовлюють всі види діяльності – від м’язових скорочень до найрізноманітніших психічних процесів.