Психохірургія та лоботомія

…У 1948 році ці операції були заборонені в колишньому Радянському Союзі. Вони були заборонені також в США і деяких інших державах. Проте в ряді країн, зокрема в Англії та Японії, ці операції продовжували робити і роблять до сих пір, правда, не в масових масштабах. Змінювалася і вдосконалювалася техніка внутрішньомозкового втручання, і поступово великий відсоток важких ускладнень, серед яких на перше місце треба поставити грубі розлади інтелекту, сильно впав. Тому зараз вже можна говорити про існування галузі медицини, прикордонної між психіатрією і нейрохірургією, — психохірургії.

Я не буду детально зупинятися на деталях сучасної психохірургічної техніки. Тут використовуються ті ж методи, що і в нейрохірургії. Адже й пухлина мозку та психічне захворювання вражають один і той же орган, і нерідко сама пухлина теж викликає порушення психіки. Як і в нейрохірургії, для проникнення в мозок психічно хворого користуються спеціальними атласами і апаратами. Вони дозволяють точно визначити за стандартними орієнтирами розташування потрібного відділу мозку. Це — «засоби наведення» для точного лікувального «пострілу» в мозок. Правда, іноді їх виявляється недостатньо: мінливість взаєморозташування мозкових структур ні в кого з живих істот не така велика, як у людини. За деякими даними, вона особливо велика у психічних хворих. У таких випадках допомагають орієнтири «місцеві», що виявляються в ході самої операції.

Методи втручання в принципі теж не відрізняються від нейрохірургічних. Відмінність полягає, природно, лише в тому, що ніколи не доводиться видаляти або руйнувати великі ділянки, в цьому немає необхідності. Руйнування окремих ділянок мозкових структур проводиться абсолютним спиртом, електролізом, ультразвуком… В мозок вводять спеціальні тонкі трубочки — канюлі, через які заморожуються окремі ділянки (відомо, що передача імпульсів з нейрона на нейрон припиняється при 20 С).

Особливо охоче застосовують ці методи в тих випадках, коли хворий відчуває болісні, ні з чим не порівнянні болі у всьому тілі, а тілесних причин цього не знаходять. Джерелом таких болів звичайно бувають вогнища хронічного подразнення в підкірковій структурі мозку, таламусі, який відіграє вирішальну роль у сприйнятті болю.

При руйнуванні окремих частин таламуса болі припиняються, але, на жаль, поки що в більшості випадків тільки на час — вони можуть поновитися. Рецидив — результат здатності нервових центрів до відновлення, залучення до роботи «запасних» нейронів. Ця протибольова операція є прикордонною між нейро – і психохірургією. Та й у багатьох інших випадках точну межу тут провести навряд чи можливо. Останнім часом все ширше застосовується внутрішньомозкове вживлення електродів. Їх імплантують іноді десятками, залишають в мозку хворих на місяці без жодних неприємних наслідків, і через них з’єднують нейрони, стимулюють, або руйнують (задаючи відповідні силу і напругу струму).

Для хірургічного втручання в роботу мозку є й інші шляхи. Існує давнє уявлення, що при таких важких психозах, як шизофренія, порушуються взаємовідносини вищих відділів мозку з нижчими, взаємини інтелекту і емоцій. «Сідницями» інтелекту здавна вважалися лобові частки кори мозку…

«Сідницями» емоцій — підкоркові відділи, серед них таламус, гіпоталамус і деякі інші… Зараз ці примітивні уявлення видозмінилися, стало ясно, що «поміщати» інтелект і емоції в окремі ділянки мозку не можна, що кожна з цих ділянок по-своєму важлива і для інтелекту, і для емоцій, і для інших функцій психіки. Разом з тим з’ясувалося, що конкретна участь кожного з мозкових відділів в мозкових функціях неоднакова. Неоднакова відносна роль, відносна важливість кожного відділу для кожної з функцій. Ось чому стару схему можна вважати в принципі правильною, але тільки як загальну схему, досить приблизну.

В принципі вірно і старе уявлення, що лобові частки забезпечують планування діяльності, передбачення майбутнього, активне поєднання уявлень, іншими словами — мислення. І точно так само в основному справедлива стара думка, яка висловлювалася ще в минулому столітті, що у психічно хворих, зокрема у хворих на шизофренію, у багатьох випадках порушується не стільки саме мислення, скільки його спрямування, яке визначається емоціями. Адже хворий на шизофренію може бути чудовим математиком або шахістом, він може володіти багатими, різнобічними знаннями, прекрасною пам’яттю. І разом з тим емоції цих хворих вражають своєю невідповідністю навколишній обстановці. Все це вело до думки, що у психічно хворих порушується взаємодія мозкових «седалищ» інтелекту і емоцій.

І ось нейрохірурги разом з психіатрами в кінці тридцятих років минулого століття запропонували роз’єднувати у найбільш важких психічних хворих лобові частки кори з підкорковими відділами мозку. Така операція отримала назву «лоботомія», що означає: розсічення часток. Операції спочатку робилися дуже грубо. Перетиналися чи не всі волокна, що йдуть від лобових часток. У багатьох випадках психози дійсно проходили, але це давалося дорогою ціною, ціною інтелекту. Хворий втрачав те, з чого він «сходив». У нього зникало або тьмяніло марення переслідування, але він вже насилу виконував найпростіші логічні операції, ставав психічним інвалідом, повністю втрачав розумову активність.

В інших випадках прояви психозу — марення, галюцинації та інші розлади — так і не зникали. Навпаки, вони вже нічим не стримувалися, і хворі перетворювалися в небезпечних божевільних тварин… Лише в дуже небагатьох випадках психоз після лоботомії проходив або пом’якшувався, інтелект зовсім не страждав або страждав незначно — так, як він страждає після майже будь-якої операції на мозку, після майже жодної більш-менш серйозної травми…

Невтішні результати перших дослідів, що послужили причиною офіційної заборони лоботомії в ряді країн, не зупинили окремих ентузіастів. Головною спонукальною причиною їх пошуків було те, що деяким психічно хворим протягом багатьох років не вдавалося допомогти ніякими засобами. Їм не допомагали ні психотерапія, ні електрошоки, ні нові психофармакологічні препарати, на які покладали такі надії… Це були хворі-хроніки, які проводили довгі роки у важких відділеннях психіатричних лікарень.

Багато з них невпинно нападали на лікарів, персонал, на інших хворих, не підпускали до себе ні рідних, ні знайомих. І таке становище не ліквідовано досі. Найменший випуск таких хворих з-під нагляду загрожує самими небезпечними наслідками. Перебуваючи в психіатричних відділеннях, ці хворі все більше дичавіли, і їх стан наближався до того, який спостерігався в найгірших випадках лоботомії. У цих випадках ставало ясно, що вибору немає — треба випробувати останнім. Тим більше, що ніколи не можна було сказати напевно, що там, в глибині психіки, під непробивною оболонкою «божевільної тварини», чи не причаїлася, забившись у найдальший кут, тендітна, яка втратила надію людська особистість…

Психохірургія стала шукати нові шляхи. Колишня примітивна техніка поступалася місцем більш тонким втручанням. Стали перерізатися або підсікатися тільки окремі пучки волокон лобових часток. Стали робитися операції на інших структурах — не тільки кори, але і підкірки.

Скальпель хірургів все частіше проникав в таламус і нижче — середній мозок, сітчасте утворення стовбура мозку. З’ясувалося, що строго обмежене розсічення або руйнування деяких ділянок скроневої частки («мигдалеподібного ядра») особливо добре допомагає хворим так званою психомоторною епілепсією, у яких часто бувають нестримні приступи люті, гніву, страху — надзвичайно небезпечні стани, під час яких хворі роблять руйнівні дії, самоушкодження і вбивства, а після нападу не зберігають про це ніяких спогадів. Такими нападами страждав, мабуть, великий художник Ван-Гог, і під час одного з них він відрізав собі вухо.

«Операція на мозку нерідко є єдиним засобом полегшення страждань безнадійних ракових хворих, нестерпні болі яких вже не знімаються наркотиками. У деяких випадках лоботомія давала несподівано хороший результат у хворих затяжними нав’язливими неврозами — хворих, які повністю зберігають інтелект і критичне ставлення до свого стану. Нав’язливі марення, які позбавляли їх можливості вести нормальне життя, після розсічення частини шляхів, що йдуть з лобової кори до підкірки, безслідно зникали. При цьому в більшості випадків ніяких видимих додаткових розладів інтелекту у хворих не виникало. Більше того:

«16-річна дівчинка, сміючись, задушила стару жінку і плескала в долоні, поки робилися відчайдушні спроби оживити жертву. У психіатричному госпіталі вона відняла 4000 годин робочого часу санітарів, порвала 700 халатів, 500 спідниць, 100 простирадл, 10 матраців, 2 сукні і побила незліченну кількість посуду. Після лоботомії вона протягом двох років працює у пральні».

Цей уривок взято з однієї іноземної статті. Так от, стан Марії Іванівни, з якою ми розмовляли «на початку статті», 18 років тому був трохи краще стану цієї дівчинки до операції. А тепер переді мною сиділа людина з абсолютно нормальною психікою, сміливо можна сказати, повноцінна людина. Головні болі, втома після роботи — в кого їх не буває? А 18 років тому до Марії Іванівні небезпечно було підходити близько: всіх оточуючих вона вважала своїми смертельними ворогами, в тому числі і мене — я був тоді її лікуючим лікарем. Вона безперервно марила — чула голоси, що цинічно її сварили та підбурювали до нападу на оточуючих. Захворівши в 15-річному віці, вона 6 років майже не виходила з психіатричних лікарень. Важка, прогресуюча шизофренія… І ось тоді ми, разом з нашими друзями-нейрохірургами, вирішили спробувати… Марія Іванівна була однією з тих, кому встигли зробити лоботомію до її офіційної заборони.

На операцію її довелося брати насильно, зрозуміло, з офіційної згоди родичів… Як ви бачите, їй пощастило: вона виявилася тією із тоді, на жаль, дуже небагатьох, кому операція допомогла, не викликавши додаткових психічних порушень. І людина з розсіченими лобовими частками благополучно працює, заводить сім’ю…

Ми іноді забуваємо про сумну необхідність ризику, ступінь розумності якого важко визначити. Ми забуваємо, що і операції на шлунку, а особливо на серці, теж дають великий відсоток небезпечних ускладнень; що кожне хірургічне нововведення поки ще не обходиться без людських жертв, хоча їх, зрозуміло, прагнуть максимально зменшити; що є, нарешті, ціла група особливих хвороб оперованого шлунку, і не тільки шлунку, — і все ж ці операції поки, на щастя, нікому не приходить в голову забороняти… Тому що необхідність їх достатньо усвідомлюється.

У психіці розібратися набагато важче. Тут повинні пройти роки, перш ніж лікар може дозволити собі ризикований крок, перш ніж він отримає право і обов’язок жорстокого вибору. Особливо тепер, коли кожен місяць приносить все нові досягнення психофармакології, яка, до речі, теж без відомого ризику не обходиться.

Не спокушайтеся: психохірургія тільки починається. Вона поки на дотик, майже наосліп, прокладає свій шлях в заплутаній масі мозкових звивин, волокон та ядер. Її головний девіз поки ще — ОБЕРЕЖНІСТЬ. Вона ще чекає підтримки від своїх наукових сестер, що йдуть іншими шляхами. Десь шляхи їх зімкнуться. Але скальпель і електрод з кожним днем стають точніше, розумніше, сильніше.

Автор: В. Меф.