Навіщо потрібна дамба для Венеції?

У 1501 році підписане венеціанським дожем рішення «Ради десяти» свідчило, що «тому, хто наважиться так чи інакше пошкодити громадську греблю, прокласти під землею трубу, щоб відвести воду, а також поглибити або розширити канали… відрубають праву руку, вирвуть ліве око і конфіскують все належне йому майно». Але як би це не було небезпечно для лагуни, місто просто не могло весь час існувати в своїх початкових кордонах. Венеція переступила на материк, а по дну лагуни для проходу океанських човнів до портових причалів були прориті глибокі канали.

Неминуче порушення природної рівноваги призвело до зміни колишніх і появи нових лагунних течій, що, на думку багатьох дослідників, в чималій ступені сприяє зануренню Венеції в морські води.

Не менш важливою причиною затоплення Венеції вважається використання артезіанських вод і газу із земних надр під містом. На перший погляд, обидві причини, висунуті і які відстоюють італійськими вченими, цілком переконливі і не викликають сумнівів у своїй достовірності. Однак чи вичерпні вони?

Досвід вивчення геологічної історії різних гірських систем показує, що багато їх областей нині стали набагато більш рухливі.

Ми зайнялися вивченням новітньої геологічної історії Апеннін, Альп і Динарид. Як не дивно, з цього питання не так вже й багато потрібної літератури. Неотектоніка — наука, що вивчає сучасні рухи земної кори, — дуже молода. Створена, по суті, в останню чверть минулого ХХ століття, вона поки ще не стала досить самостійною.

При вивченні сучасних тектонічних рухів Північної і Центральної Італії нас виручав раніше добре перевірений по Уралу досвід комплексного аналізу не тільки прямих, але і непрямих характеристик новітньої тектоніки.

Одним з перших дослідників, які переконливо обґрунтували зв’язок повільних рухів земної кори з землетрусами, був російський сейсмолог А. П. Орлов. Як це не дивно, але надзвичайно далекоглядні висновки Орлова про одну і ту ж причину повільних сучасних рухів земної кори і землетрусів були доведені і стали загальновизнаними лише недавно. І, прийнявши їх, вже неможливо заперечувати інтенсивні неотектонічні рухи в Італії, де, починаючи з середніх віків, сталося близько 33 тисяч землетрусів. Тільки за останні 70 років в країні зареєстровано близько 150 землетрусів силою більш ніж в 7 балів.

Ми зіставили виділені основні неотектонічні структури з розташуванням вогнищ великих землетрусів та їх ізосейст — ліній рівних струсів і встановили, що Венеціансько-Паданська рівнина знаходиться в зонах впливу трьох нині активних гірських систем — Апеннін, Альп і Динарид.

На захід від Венеції, вздовж річки Адідже, проходить великий глибинний розлом, який служить як би екраном для субмеридіальних неотектонічних рухів Північно-Західних Апеннін, Західних і Центральних Альп. На схід від міста сучасні гороутворюючі рухи Динарських хребтів значною мірою гасяться системою тектонічних структур, що простягаються по дну Адріатичного моря і зазвичай званих «потонувшими Динаридами», а на півдні і півночі своєрідними буферними зонами — паданским та альпійським прогибами земної кори.

Незважаючи на такий природний захист, область Венето і сама Венеція схильні до інтенсивних неотектонічних рухів. У стародавніх літописах чимало записів, подібних тому, який був зроблений у Венеції в самому початку XII століття: «Землетрус і повінь».

Велику роль відіграють також малопомітні зміни в рельєфі земної поверхні. Про ці рухи можна судити по формуванню і переміщенню русел річок, накопиченню річкових відкладень, утворенню молодих складчастих структур, по зсувам, обвалам і т. д. Всі вони надзвичайно широко поширені на Паданській рівнині і в прилеглих до неї передгір’ях Апеннін, але, на жаль, дуже мало вивчені.

Натуралісти минулих століть головною причиною повеней на річці По та інших річках вважали, наприклад, дощі або танення снігів в горах. Але вже сам вигляд долини річки По говорить, що причина повеней набагато складніше. Починаючи від гирла річки Танаро, русло По та її приток до самого Адріатичного моря огороджено дамбами: місцями річка тече набагато вище рівня навколишньої рівнини. Лише в недавні роки стало ясно, що русло річки По зміщується на північ від Апеннін. Не уявляючи собі сутність геологічних процесів, землероби середніх віків уклали річку в дамби і знайшли тим самим єдино правильний шлях, як писав Данте, «захистити свої вілли від танень альпійських снігів», а насправді цими дамбами призупинили бічне зміщення русла По.

Такому переміщенню русла надзвичайно сприяє величезна кількість піщано-глинистого матеріалу, що виноситься річкою та її притоками з Апеннінських гір. Дельта річки По, що заглибилася в море на 50 кілометрів, протягом року нарощує свою довжину майже на 100 метрів.

Побоюючись, як би зростаючі дельти впадаючих у Венеціанську лагуну річок П’яве, Сили і Бренти не утворили для войовничих чужинців «сухопутного моста» до Венеції, будівельники міста відвели течію цих річок в сторону від лагуни.

Нещодавно інститутом географії міністерства оборони Італії були проведені точні вимірювання неотектонічних рухів на більшій території північної і центральної частин країни. З’ясувалося, що за останні 70 років Парма, Верона, Спеція, Віченца, Болонья і Пьомбіно опустилися на 6-18 сантиметрів, Феррара, Местре, Рим, Сульмона і Ізвернія — на 20-25 сантиметрів. «Рекордним» було названо опускання Адріано Полезіне — на 46 сантиметрів.

На маленькому острові Повелі проведено експеримент із закачуванням під землю морської води з цементом і відходами алюмінієвого виробництва. В результаті цієї операції поверхня острівця площею 850 квадратних метрів піднялася над морем на висоту 11 сантиметрів. Експеримент пройшов загалом вдало, але витрати на необхідне підвищення рівня всієї Венеції можуть бути настільки великими, що цей метод не можна визнати доцільним. Нам здається, що навіть при вдалому результаті цієї технічно складної і дорогої операції ті деякі виграні кілька десятків сантиметрів не вирішать долю міста, а лише відсунуть його затоплення на кілька десятиліть.

Для порятунку Венеції потрібні більш радикальні заходи. Прикладів успішної боротьби з наступаючим морем на нашій планеті вже чимало.

Наприкінці XIII століття штормове Північне море прорвало ланцюги дюн на півночі Нідерландів і затопило величезну низинну частину країни, утворивши затоку Зейдер-Зеє. З тих самих часів маленька держава відвойовує у моря польдер за польдером. Якщо на гербі Венеціанської республіки завжди красувався крилатий лев, то на гербі Нідерландів зображені лев, що бореться з морем, і напис: «Борюся і перемагаю». У 1932 році Затока Зейдер-Зеє була відгороджена від моря дамбою і осушена по частинах.

Дамби, що захищають ниці приморські рівнини від наступаючого моря, зведені також в Японії, В’єтнамі, Пакистані та багатьох інших країнах. Та й самим жителям Паданської рівнини, які відгородилися дамбами від неспокійної річки По та її приток, не займати досвіду в будівництві подібних споруд.

Чимало земляних і кам’яних набережних, стін і хвилеломів було побудовано для захисту Венеції. Проте захистити лагуну під час сильних циклонів моря не можуть навіть дещо досконалі системи загороджень «мурацци». Це пов’язано і з тим, що в міру розвитку портів Венеції в облямовуючих лагуну островах і півостровах були зроблені нові поглиблені проходи до моря. Зараз у міста їх п’ять; через Порто-Лідо і Порто Маламокко в лагуну заходять великі морські кораблі.

Після повені 1966 року, природно, виникло питання: чи можна надалі захистити Венецію від подібних катастроф? Так, можна, – негайно відповіли італійські вчені, і фахівці з інших країн.

Бруно Молайолі, генеральний директор відділу пам’яток старовини і образотворчих мистецтв міністерства освіти Італії, запропонував «упорядкувати режим лагуни, зробивши її незалежною від припливів Адріатики». Іншими словами, по всіх островах і півостровах піщаного бару, що замикає лагуну потрібно побудувати захисну дамбу.

Відомий французький сходознавець, визнаний знавець стародавніх цивілізацій Луї Фредерік порадив ще більш радикальний захід: «Необхідно було б спробувати знизити рівень води в лагуні, відгородивши її від моря дамбами».

У наступні роки кілька десятків дамб і шлюзів було розроблено. Автором одного з цих проектів є видатний італійський геолог Мішеле Капуто з Болонського університету. Він запропонував в проходах піщаного бару Венеціанської лагуни встановити шлюзи, а при катастрофічних підвищеннях рівня Адріатичного моря використовувати складні пластикові греблі, які при загрозі повеней можна було б швидко наповнювати стисненим повітрям.

Нам же здається, що Венеція гідна більш довговічних захисних споруд — подвійної лінії по-справжньому надійних дамб, виконаних за останнім словом гідротехніки. Сучасне суспільство цілком в змозі вирішити завдання забезпечення безпеки Венеції на багато століть вперед так само далекоглядно, як вирішували цю проблему перші будівельники Венеції.

Автори: Л. Баньковський, В. Баньковський.