До питання про час або Слово в похвалу читання

Про книгу природи говорять тепер не часто і обачно, бо, хоча саме історичне підгрунтя часом і втрачене з ужитку, цей опоетизований спосіб вираження в якийсь невловимий момент обернувся літературним штампом, і над ним нависла загроза ходульності, перспектива «прикрашати» загальні місця незрозумілих слововиливів. Однак історія триває, і, думається, про читання Книги природи варто і зараз говорити з певним — науковим — змістом.

Можна запропонувати читачеві простий лінгвістичний експеримент, заснований тільки на нашому почутті мови. Порівняємо спочатку дієслово «читати» з ланцюжком слів «отримувати інформацію і перебувати в потоці часу». Вдумуючись в сенс цього словосполучення, переконуємося, що його цілком можна вважати розгорнутим синонімом для нашого дієслова дії. А якщо тепер замість «читати» підставити інше дієслово — «пізнавати», то заміна ця ніяк не порушить утворені смислові зв’язки з тим же словосполученням. Так ми отримуємо отакий лінгво-психологічний доказ правомочності розуміння про книгу природи.

«Читати» відноситься до «книг», «пізнавати» — до природи, а «читати2 і «пізнавати» в якійсь спільній своїй частині мають два поняття – час читання і час отримання інформації, які роблять метафору про книгу природи співзвучною не тільки «побутовій» стилістиці, а й науковій точці зору.

Слідуючи чуттєвій наочності навколишнього, наші первісні предки отримували «уроки часу» з повторюваних від століття сюжетів — щоденних сходів і заходів сонця, невблаганного руху зірок і планет, циклічної зміни пір року. Цей самозамкнений, циклічний час, почерпнутий зі світу навколо людини, неминуче відбився і в світі, створеному людиною, перш за все в творах мистецтва. І читаючи стародавні епоси, в яких ще жило таке усвідомлення часу, ми не повинні дивуватися настирливим повторам описів одних і тих же подій, схожих ситуацій, застосування вже не раз випробуваних словооборотів, епітетів, готових формул. У мірному гуркоті розповіді так і чути шум епічно спокійного моря, що нескінченною низкою хвиль набігає на берег… Що було, те і буде, і що творилося, те діється, і немає нічого нового під сонцем…

І для будь-яких досить великих періодів людської культури завжди можна виявити згоду художнього розуміння часу і того наукового, що народжувалося при читанні Книги природи. Цій згоді, цій синхронії легко знайти спільну основу: досягнення і помилки «фізиків» і «ліриків» визначені загальнокультурним кліматом даного «зрізу» цивілізації.

Для демонстрації справедливості «принципу синхронності» (назвемо так цю згоду) зробимо коротку подорож по історії культури, майже навмання вибираючи ті чи інші характеристики часу і з’ясовуючи, чи схоже вони розцінюються в станах «фізиків» та «ліриків» відповідної епохи. Почнемо з «Божественної комедії» безсмертного Данте. Ми скоро переконуємося, що час в ній фактично «вимкнений», події, люди, характери розташовуються на вертикалі позачасовості, а якщо і є тут якась подоба руху, вона негайно безвихідно замикається на одному з кіл пекла. І в наявності повна відповідність Дантового надчасного Космосу і тієї специфічної категорії середньовічної системи світу, яку по праву можна вважати центральною для багатьох богословських трактатів і студій філософів («фізиків») його часу — її ім’я надчасна вічність.

Якщо ж в «комедії» все-таки і є рух життя, з яким ми пов’язуємо наше сучасне розуміння часу, то він втілений тільки в самому авторі, який сміливо перетинає коло за колом, втілений єдино живим в тому пеклі і який одним з небагатьох проголошують рух життя в тій переломній епосі на шляху до відродження.

Ще приклад – про відкриття суб’єктивної форми часу Августином Аврелієм (IV—V століття нової ери). Полягає воно в чіткому поділі «часу мислимого» і «часу пережитого». Перший – це час теоретичний, час догмату, який релігійний мислитель залишав у владі Бога. Інший час – в сприйнятті простих смертних, час «земний», час суб’єктивний, він не настільки канонічний, він може прискорюватися і сповільнюватися, звертатися назад і зупинятися, і все це за примхою людини. При всій новизні такого августинівського поділу «що є час?» не звучить голосом волаючого в пустелі – загострену увагу до мук самотнього «я», до подій приватного життя ми знаходимо в художніх текстах Марка Аврелія, співзвучних з «сповіддю» Августина. Знову згода? Так.

Свідчень на користь принципу синхронності безліч, їх, мабуть, не менше того числа якостей і характеристик, що приписало людство за свою чималу історію цього багатоликого часу. Навіть повернення до старих уроків, вже засвоєних цивілізацією, – «повторення пройденого» на новому рівні. Ось ми читаємо твори Марка Твена і знаходимо раптом міркування якогось Реджинальда Селькірка — «божевільного філософа»: «все, що сталося один раз, обов’язково станеться ще раз…» Як розцінювати цей «закон періодичного повторення» – чи стилізація це під архаїчну циклічність або спроба самостійної обробки «сирої» емпірії? Швидше друге. Антиісторизм, регресія? Але хіба і в Книзі природи ми повертаємося в стан сучасних «фізиків», що не знайти циклічності? Якщо читачеві негідно згадати про годинникову стрілку, що по вічному колу слідує в своєму бігу за ходом Сонця, то звернімося до найновішої космології.

Ця дочка XX століття не дуже-то визначилася в своєму ставленні до незворотності часу, попутно плекаючи і плекаючи ще й усілякі циклічні, коливальні, «мікмайстерні» та інші моделі часу.

А тепер трохи логіки. Якщо справедливий принцип синхронності, то ми отримуємо збіг рис часу, визначених теорією і практикою пізнання, і в Книзі природи і в світі тексту. Тобто, отримуємо можливість говорити, що існують якісь єдині механізми, властиві і Книзі природи і світу тексту. А так як тексти робилися людиною за певними правилами, які можна реконструювати, то, з’ясувавши, як народжувалася потрібна нам риска рукотворного часу, ми вже можемо звернутися і до часу іншого тексту — часу Книги природи.

«Ах, як швидко летить час!», «Як повільно тягнуться дні»… Аналіз контексту, в якому використовуються подібні словообороти, завжди дає незмінний результат: час «летить» тоді, коли ми перебували в потоці інформації (будь це при розмові з цікавим співрозмовником або, скажімо, в поїздці по незнайомих або екзотичних місцях), коли ж цей потік вичерпається, час «тупцює на місці».

Ось чому в якості механізму, що «породжує» час, можна розглядати процес отримання інформації при читанні художнього твору, тобто бачити в часі супутній ефект інформування, «похідну» від інформації.

Відправним пунктом для міркувань нам послужить прекрасний образ часу, що належить англійському фізику А. Еддінгтону, — образ стріли, що летить. І дійсно, в самому загальноприйнятому розумінні час «лінійний», одномірний, подібний стрілі, і подібний їй же односпрямований — від минулого через сьогодення до майбутнього. (Образ особливо яскравий в зіставленні: для циклічного міфологічного часу наших предків цілком відповідала б модель бумеранга.)

Кожну з родових властивостей «стріли часу» ми спробуємо пов’язати з тими чи іншими сторонами інформаційних процесів при читанні текстів. Почнемо з лінійності. У будь-якій організації тексту легко розпізнається домінуючий вимір, і в цьому немає нічого несподіваного, оскільки, врешті-решт, сама наша цивілізація «лінійна», будучи пишучою і читаючою, будучи Гутенберговою. Для вилучення інформації з тексту наші очі за потребою повинні послідовно оглядати знак за знаком, слово за словом, речення за реченням. Навіть прочитувані книги повинні вибудовуватися в упорядковані ланцюги – ми починаємо з букваря, а не з Шекспіра.

Як би ми не мали письмена — в рядки зліва направо на європейський манер або справа наліво, подібно арабам, стовпчиками зверху вниз, як народи Південно-Східної Азії, хитромудрим «бустрофедоном» («по ходу Бика»), як колись мешканці о. Пасхи, або по спіралі, як на Фестському диску, – спосіб організації інформації, що надходить при цьому незмінний. Він лінійний, ніби ми маємо справу з однією наддовгою послідовністю букв. Такою незнищенною схемою як не можна краще і відповідає одновимірний потік лінійного часу.

Відповідність ця давно виявлена і мало не занесена в прописні істини культури: за відомою естетичною класифікацією Лессінга в живопису та інших «просторових мистецтвах» подробиці (фрагменти, атоми твору) виступають одна біля іншої, а в літературі і взагалі у «тимчасових» мистецтвах — одна за одною. Таким чином, лессінговий поділ недвозначно фіксує потрібний нам факт: відмітним атрибутом лінійного тексту є односпрямований час. Цікаво, що «до двору» припадають не тільки ті позитивні моменти, що схоплені «просторово-часовою» класифікацією, а й справедливі закиди у відомій умовності, негнучкості альтернативи по Лессінгу.

Адже рухатися від деякого початку до деякого кінця, «від дошки до дошки» ми можемо, «прочитуючи» і «текст» архітектурної споруди, і живописного полотна — «твори образотворчих мистецтв, поки вони не прочитані і не здійснені в часі, взагалі для нас не стали мистецтвом», писав П. Флоренський, на початку минулого століття критикуючи традиційний поділ мистецтв на просторові і тимчасові.

Згадаймо і про читання прекрасних «текстів» нерукотворного світу навколо нас з їх живописом сходів і заходів, архітектурою гір, полів і лісів, музикою пташиного говору. Тільки подумки (до речі, чи відомо, яким чином?) ми володіємо якимись цільними картинами буття, на практиці ж засвоюючи їх тільки послідовними фрагментами. Але летить оперена стріла – символ порівняно молодий, він прийшов на зміну архаїчному «циклічному» часу, коли настав перехід від філософії вічного повернення до філософії розвитку історії.
Оформлення подібної циклічності часу давала Книга природи (інших книг ще не було), коли «читачі» мали тільки самозамкнені «оповідання» — зміна дня та ночі, тепла холодом, одного володаря іншим, зла добром, удачі нещастям,— і все по колу, по колу… «Книжність» нової письмової традиції в поєднанні з новим суспільним кліматом працювала на «спрямлений» час, і тепер в навколишньому світі людина вже намацувала нову схему, освоюючи категорії «історії», «прогресу», заточуючи вістря «стріли часу» і покладаючи її на лук пізнання.

Тепер про другу якість часу, про односпрямованість «стріли» — її оперення і наконечник. Аналіз процесу читання тут же доставляє нам цікаві матеріали і з цього питання. Читання – не пасивне проходження за вказівкою чужої волі, це завжди активне діяння, в якому на чолі кута стоїть передбачення результатів, прагнення заглянути за ту лінію горизонту, що прокреслена рядком тексту перед очима.

Ми сміємося і замислюємося над гротескними персонажами Свіфта, знаходячи в них «знайомих незнайомців», нам зрозумілі пошуки і муки душевних героїв книг тому що ми приміряємо їх шляхи до свого досвіду, ми тільки ще чіпали обкладинку, читаємо незнайому назву і вже проробляємо гігантську роботу, зіставляючи книжкове ім’я з цілим світом прочитаних книг. Спрямованість читання виразна в одній схемі: ми вічно щось з чимось зіставляємо, ми оцінюємо різницю очікуваного і дійсного, ми отримуємо інформацію.

Читання як різновид інформування так націлений, направлений саме тому, що саме поняття інформації (якщо його брати широко) таке ж,— інформації немає без передбачення і активного відображення дійсності, без побудови «очікуваного». Саме тут, в процесі передбачення на шляху до інформації, і з’являються тимчасові поняття — «раніше» і «тепер», «майбутнє» і «минуле». А так як випередження, побудова «очікуваного» є лише (не єдиний) доданок інформації, то, виходить, час — супутній ефект інформування.

Чи маємо ми справу з отриманням інформації в світі тексту або з книги природи, в обох випадках «читання» спрямоване подібно стрілі, вивчається вже давно. Ось С. М. Ейзенштейн, який багато думав про глобальні механізми культури, висловлює думку про те, що сприйняття твору мистецтва багато в чому визначено пережитковим «інстинктом переслідування здобичі» — так для великого кінорежисера оформилося те, що ми називали вище передбаченням при інформуванні.

У проблеми часу багатовікова історія, інформація ж як інструмент науки – це дітище небагатьох десятиліть XX і XXI століття. Намічений союз може бути плідним вже в силу переваг всього свіжого і молодого поруч з досвідом і витонченістю… Тисячолітня інтелектуальна інерція, можливо, залишала загадку часу в якомусь самодостатньому замкнутому кільці, яке важко, повільно розсувалося донині. З оформленням інформаційних проблем не утворюється нова «зовнішня» область, що охоплює собою «кільце часу»?

Так, наприклад, в шістдесятих роках минулого століття чеський філософ І. Земан зробив спробу встановити явну функціональну залежність часу та інформації (аж до побудови графіків в декартових координатах). Дослідник, зокрема, пише: «у міру розвитку пізнання в людській пам’яті конденсується все більша кількість інформації, для отримання якої людству вже більше не потрібно часу… Можна висловити думку, що, тоді як звичайний сонячний час тече рівномірно, час у розвитку пізнання тече щодо сонячного часу нерівномірно завдяки саме пам’яті, що конденсує інформацію, тобто цей час порівняно сповільнюється в міру зростання інформації. Конкретно це означає, що протягом однакового інтервалу звичайного сонячного часу в нашому розпорядженні є або ми можемо відтворити в пам’яті все більшу кількість інформації».

Тобто з ростом щільності інформації відбувається уповільнення часу – в межі, якщо «інформація про об’єктивну реальність була б кінцевою і вичерпною, час у розвитку пізнання звівся б до нуля подібно релятивістському уповільненню часу при досягненні рухомим тілом швидкості світла: будь-яка інформація завжди в наявності і не потрібно тимчасових затримок на її отримання».

Подібне підпорядкування часу якимось верховним (тут інформаційним) процесам чи не виявиться тільки черговим кроком до нового осягнення світу, більш тонкому і ясному? Як далеко розійдуться ще ці кільця-кола на воді неосяжного океану пізнання?

Відповіді і нові питання несе майбутнє, а зараз важливо зробити якомога більше в межах досягнутого і доступного для огляду. Спільними «фізико-ліричними» зусиллями час стає не тільки складним, але і певною мірою більш близьким людині. Адже після Ейнштейна вже не можна виключити спостерігача (людини) із загальної картини світу. Деякі риси «самого по собі» часу можуть виступати суб’єктивними, привнесеними людиною, проте завжди залишається об’єктивною основа категорії часу — той матеріальний світ навколо нас з усіма його складнощами і протиріччями. Не ми даємо природі поняття часу, а природа нав’язує нам це поняття! З однієї книги різні читачі (повернімося до теми читання) витягують різне в деталях — ось де свавілля суб’єктивності,— але завжди залишається головне, найсуттєвіше, що вже закладено в загальному для всіх читаючих «тексті». Ми вичитуємо впорядкованості з книги природи в міру наявної «грамотності», але робимо це під диктатом природи.

Велика метафора книги, яку «відкривають, розбирають по складах і читають, щоб пізнати природу», особливо полюбилася мислителям Відродження. Але людині, що читає подібним чином, весь світ постає прихованим під знаками, ієрогліфами, які необхідно тільки виявити і витлумачити. Знання – це схоластична ерудиція (тлумачення книг) плюс «Чорнокнижна» магія (тлумачення світу).

Звичайно, зараз не йдеться про таке розуміння книги природи, таке «читання». Сучасний науковий сенс «великої метафори» полягає в одному: з її допомогою стають рельєфніше, відчутніше зв’язки важливих категорій нашого світорозуміння, завдяки їй можливо цілеспрямоване використання скарбів, накопичених гуманітарним і природно-науковим напрямками культури. Так з інформацією і часом — ці фундаментальні категорії можна і повинно розглядати спільно.

Категорії інформації та часу — це на сьогодні доступні нам принципи організації світу. Обов’язково в ході подальшого розвитку наших уявлень про світоустрій будуть зазнавати змін і самі ці категорії, і можуть з’явитися (стануть нам зрозумілими) нові характеристики впорядкованості. Тоді залишається завершити сьогоднішні замітки в такій повній впевненості – неминуче знадобляться нові метафори, нові модельні приклади, більш складні і адекватні, ніж «читання» і книга природи. І продовжиться історія.

Автор: В. Троїцький.