Камені і дерева Вірменії
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
Бурхливе минуле у нашої планети. Вулканічне. Час здебільшого встиг – за сотні і десятки мільйонів років – прикрити давним-давно застиглу лаву, цю затверділу кров землі, прикрити глиною, піском, а часто ще й кращим з природних нарядів — живою зеленню. Але не скрізь сліди вулканізму згладжені водою і вітрами, замасковані і прибрані з очей геть.
Ось у Вірменії – ходять хвилями кам’яного моря відроги хребтів, погляд падає в прірву, як в провал між двома такими хвилями, базальт на крутому схилі досі пам’ятає, як він тік, і як і раніше немов струмує застиглим і незграбним, але потоком.
Всього мільйон, півмільйона, триста тисяч років, як відшуміла та сотня вулканів, що заполонила своїми лавою і попелом більшу частину нинішньої території Вірменії. Ось як недавно змогли тут почати життєдайні сили сонця, води, повітря боротьбу за перетворення каменю в добрий родючий грунт. І вже зовсім недавно прийшов на допомогу сонцю, воді, вітру — і життя — найсильніший їх союзник, людина.
У десятки назв міст і сіл входить тут гортанне «дзор». Дзор по-вірменськи – ущелина. І скільки міст тісниться на дні ущелин, дереться на їх стіни, часом навіть багатоповерховими будинками, в скількох містах центральні вулиці біжать уздовж гірських річок, перекидаючи через них пішохідні містки. Голий камінь виривається з чіпких обіймів асфальту на вулицях Єревана, і в будь-якому майже селищі, незалежно від його розмірів, між двома сусідніми будинками може раптом виситися звичайнісінька скеля.
Підмиє річка з одного боку коріння дерева – і бачиш, як тримають ці корені на вазі грунтовні валуни, торжествуючи століттями свою нелегку перемогу над полоненим каменем.
Каменю так багато, що його називають своїм головним противником хлібороби і лісівники, містобудівники і дорожники. Хочеш прокласти нові вулиці, розбити нові сади, поставити нові заводи — дроби камінь, відсувай його, прибирай, згладжуй, розташовуй терасами, щоб отримати нові поля, списуй його серпантином доріг… Каменю стільки, що навіть директор Інституту геології Вірменії Ашот Тигранович Асланян змушений визнати: каменю занадто багато. А чи геологу не любити камінь?
Але Ашот Тигранович тут же додав: якби каменю у Вірменії було менше, країна була б пустелею. Спекотне сонце Вірменії випиває половину опадів, що випадають на кам’янисту землю. І іншу половину теж випило б, але вода, проникаючи через тріщини, ховається від гарячих променів під каменем і, укрита цим надійним щитом, живить струмочки, струмки, річки. Камінь – не тільки біда, а й благословення Вірменії. Камінь збирає воду для полів і садів, які він так тіснить. Щоб поставити місто, треба змусити відступити камінь, але ж і будують ці міста з каменю.
Третина Вірменії покрита шаром вулканічних порід товщиною в середньому близько 200 метрів.
– Каменю у нас на весь світ вистачить — каже Асланян гордо. Наше століття – століття торжества штучних матеріалів, бетону і залізобетону та інших, але як і раніше архітектори кажуть, що честь і щастя, коли їм доручають будувати з каменю, справжнього каменю. І ростуть багато міст — як Кафан і Каджаран, в яких ми побували, – на мінеральних багатствах гірської країни, завдяки її каменю. З каменю зведені будівлі, якими пишається Вірменія — будівлі стародавні і нові.
Нам пощастило – ми вибралися в Зангезур, південно-східний район Вірменії, проїхали – вже набагато менше — на жаль, – і по дорогах півдня і півночі Вірменії. І часто дорога, як між Кафаном і Горисом в Зангезурі, здавалася прокладеною по щаблях гігантських сходів, щаблях, вирубаних в майже прямовисному схилі, а ще частіше з одного боку вона обривалася в прірву, іншою же примикала до обриву, з висоти якого здавалася, напевно, теж прокладеною в прірви. По схилах гір часом біліли маленькі квіти ломикаменю, що по заслугах отримали своє зухвале ім’я; другий ешелон наступу життя на камінь представляли трава і колюче тримай-дерево, третій — сосни. Але сосни в багатьох місцях посадили вже люди!
Сірий базальт, строкатий туф, білий, рожевий, жовтий мармур, зеленуватий трактоліт — той же камінь, що разом з деякими іншими заповнює замість води місячні моря, жовтувато-коричневий лиственінт…
Є камені, що на те лише годяться, щоб лягти у фундамент будівель, інші хороші і для зведення стін, треті тонкими плитками прикривають стіни, щоб радувати око людини.
А є ще камені, що перетворюються під рукою майстра у високі, майже прозорі кубки, в низькі просвічуючі чаші, в блакитні, коричневі, зелені півкулі, еліпсоїди, багатогранники, яким місце в перснях і сережках…
Скарб кам’яного віку, кращий його матеріал для знарядь – обсидіан, вулканічне скло; блискучий камінь, найчастіше чорний, біля берегів Севана він буває і блакитним, і коричневим, і смугастим… Колись з нього робили ножі і сокири, вставляли відточені шматочки твердого каменю в дерево, звертаючи ці з’єднання двох головних матеріалів кам’яного віку в серпи і мечі. Далеко-далеко, в Центральній Америці, обсидіан дав міць державам майя та ацтеків (саме з цього каменю там виготовляли і зброю, і знаряддя праці). А з Вірменії він багато тисяч років тому розходився на величезні відстані і нерідко проникав через землі майбутнього Вавилона в Індію і Єгипет, в землі, яким ще тільки належало назватися Сирією або Еламом, на півночі його знаходять навіть на берегах Печори.
Кожен час знає свої скарби. Метал переміг камінь в ролі матеріалу для знарядь, але ж і переможений не втратив своєї краси. Обсидіана у Вірменії стільки, що його вистачить на прикраси всім красуням. А в країні є ще й бірюза – священний камінь сходу, і агати багатобарвні, які можна розглядати цілу годину, знаходячи в них все нові відтінки.
Самоцвіти Вірменії не були так прославлені в давнину, як алмази Індії, Бірюза Паміру, нефрити Далекого Сходу. Їх слава була більш скромною. А тепер вірмени заново взялися за серйозну роботу з самоцвітним каменем. Ми були в маленькому селищі Лусакерт, недалеко від Арзні, на базі експедиції «Армкварц-самоцвіту», очолюваної Ашотом Ішхановичем Товмасяном.
Все тут, в Лусакерті, ще маленьке, і робочих поки небагато, але вже є історія, і є «будівля», з якої почалося існування, — дерев’яна будка розміром трохи більше будки вуличного чистильника взуття. А які зразки облицювального каменю ми тут бачили! Чорні мармури, оніксовидні мармури, модрина, кожен квадратний сантиметр якої не схожий на сусідні ні кольором, ні візерунком… Переливається жива плоть каменю. Блакитні крихітні півкулі бірюзи, по тридцять штук в целофановому листі, в який вони вкладені, точно таблетки анальгіну. Але ж і справді для багатьох жінок така прикраса – хороший засіб від головного болю, і давньоіндійські збірники настанов рекомендують чоловікам в інтересах сімейного щастя неодмінно дарувати дружинам прикраси. І руда Каджаранського молібденового родовища в Зангезурі – теж камінь Вірменії. Вірменський обсидіан доходив до Індії. Вірменський молібден – в сталі автомобілів і літаків, та, напевно, став у нагоді він і для супутників, може, долетів і до Місяця.
І молібден вже не збереш поверху або в неглибокій шахті. Котлован, машини, вантажівки, канатна дорога, що проносить над ущелиною вагонетки з рудою, простяглася на сотню метрів ниткою з ковзаючим намистом. Цей камінь — руду – ще роздрібнять, помелють і відправлять на флотацію. Ніжна біла піна встане над вмістом гігантського дека, піна, бульбашки якої повинні захопити з собою якомога багатші молібденом частинки руди. На мильних бульбашках переправляється в майбутнє важкий метал, перш ніж стати частиною повітряних кораблів і комбайнів.
А для того, щоб бульбашки ці працювали з усією можливою віддачею, в Кафані є Зангезурська лабораторія адаптивних систем.
Як треба подрібнити руду, щоб за допомогою піни витягувати максимум збагаченого металом концентрату? Як визначити, до якої міри подрібнена руда, який середній діаметр частинок тієї рудної крупи, що разом з рідиною утворює пульпу на гігантських деках флотаційних фабрик?
І ще – пульпа хвилюється, вирує, рівень її змінюється, а лопатки, що знімають піну, повинні проходити максимально близько до поверхні пульпи, але так, щоб не врізатися в неї.
Проблема надійних і точних приладів для визначення рівня пульпи і величини частинок в ній, причому таких приладів, які б можна було включити в автоматичну систему управління, стоїть перед збагачувальними фабриками всього світу.
Співробітники Кафанської лабораторії, створили кілька типів таких приладів і впроваджують їх на Зангезурському мідно-молібденовому комбінаті.
Після дороги, вирубаної в камені, серед каменю, над скелями і під скелями, так добре опинитися в тіні дерев.
Ліс Вірменії! Його так мало… Всього близько десятої частини території країни він займає. Але ліс адже тим важливіше для людей, чим його менше, і тим більше його бережуть.
У Кафанському лісгоспі, скориставшись досвідом Нікітського ботанічного саду, стали вперше у Вірменії вирощувати саджанці платана для поширення їх в країні. І кому, як не кафанцям, було взятися тут за цю справу, адже якраз на території Кафанського лісгоспу знаходиться найбільший в світі платановий гай.
Вузькою смугою по дну ущелини простягся гай на добрі десять кілометрів в довжину, вражаючи жахливих розмірів старими деревами (в дуплі часом хоч бівак розбивай, став стіл зі стільцями і ліжка-розкладачки), химерними формами стовбурів і гілок, у вигинах яких так і хочеться впізнати вільні рухи людини. Може бути, за вражаючу свободу цих форм так люблять поети світлошкіре дерево. А озеленювачі міст шанують платан за пушок на листках, що діловито збирає пил, старанно очищаючи повітря, яке так часто цього потребує.
Автор: Р. Подільний.