Обжите містечко під льодом – розповідь про одну науково-дослідну експедицію
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
«Лід філігранню покриває скло маски. Я нахиляюся вперед, і цівка морської води негайно змиває паморозь, сіллю обпалюючи шкіру. Але видимість поліпшується. Попереду, неясно вимальовуючись у вогнях підвісних ламп, погойдується прозорий пластмасовий купол. Мотузки, що утримують його, ледь, помітні, і, здається, що купол мимовільно опускається на морське дно. Його уповільнений рух нагадує посадку примарного космічного корабля…» Так починає свій репортаж про унікальний експеримент канадський лікар Джозеф Макнініс. Досвідчений підводник, він присвятив останні десять років вивченню людського організму в підводному середовищі. Особливо його цікавили занурення в Арктиці.
Він організував експедицію на острів Корнуолліс в канадському Заполяр’ї і випробував там виготовлений за його проектом надувний гідрокостюм. Цей острів лежить майже в 600 милях за межею Північного Полярного кола. Два роки по тому туди ж, на берег затоки Резольют, Дж. Макшінс привів нову групу з 15 осіб. Сам він був у званні “старшого вченого”, а крім нього в експедиції були біологи, фізіологи, лікарі, гляціологи та інженери.
“…Ми працюємо лише в 125 милях від північного магнітного полюса, — пише Макінніс. – Всі компаси в світі слухняно спрямовані в його бік, наш же невпинно і марно обертається, розшукуючи дивно близький полюс. Ми забралися так високо, що тиждень тому, вийшовши з намету, я побачив північне сяйво… на південь від себе!”.
Багато належить досліджувати у вогких коридорах північного континентального шельфу: життя арктичного моря, підводні структури льоду, будова дна, ступінь забруднення вод, можливість існування нових корисних копалин. Але перш людина повинна освоїти техніку занурення і можливість адаптації в цьому негостинному середовищі.
Мета експедиції – експеримент з населеною підлідною станцією. “Саб-іглу” – перша в світі арктична станція, зібрана під водою. Для її монтажу не потрібні підйомні крани; водолази можуть без зусиль розібрати її під водою і пересунути на інше місце.
Підводний намет полярників покликаний служити багатьом цілям; в цьому підлідному іглу можна зберігати обладнання, підтримувати зв’язок, він стане надійним притулком для водолаза, який потрапив у біду. А крім того, «Саб-іглу» — чарівне вікно у підлідний світ: всередині станції можна сидіти і, знявши акваланги, з комфортом вивчати дно океану. Мета експерименту настільки захоплююча, що допомогла пережити грудневу холоднечу на льоду замерзлої затоки Резольют.
На глибині 11 метрів, водолази почали монтувати пластикову сферу «Саб-іглу». Вона складається з двох прозорих куполів, що кріпляться по «екватору» до алюмінієвого кільцю. Крім того, випробовувалося спорядження водолазів: костюми, маски, дихальні апарати, підводні засоби пересування, навіть годинник.
Ще однією новинкою була так звана “морська раковина”, а з наукової термінології – комунікаційно-рятувальний купол. Діючи за принципом простого водолазного дзвону, купол зберігав під водою повітряний міхур. В разі якоїсь неполадки водолаз міг швидко підпливти до нього, сунути голову під купол, зняти маску і подихати. Крім того в “морській раковині” був встановлений телефон, що зв’язує працівника під водою з наметом, встановленим на льоду. Навколо «Саб-іглу» таких куполів було чотири.
Для зв’язку з водолазами чергова група, що залишалася на льоду, користувалася підводним рупором; звуки його чітко були чутні за сто метрів.
“Голоси говорячих в рупор гуркотіли під льодом, немов єрихонська труба, що сповіщала кінець світу.
– Як звільнитеся, підніміться наверх, добре? – прогримів мій колега Андерсен. — Мені потрібно виміряти температуру.
Я просунув голову в прозору раковину, що нагадує телефонну будку, вийняв мундштук з рота і буркнув: «о’кей».
Слова Андерсена нагадали мені про електронну таблетку, проковтнуту вчора. Вона повинна була міряти зсередини температуру і посилати наверх безперервний радіосигнал. Але з-за холоду батарейки сіли ще до того, як я встиг її проковтнути, і тепер ось доводиться то й діло повертатися на поверхню, щоб сунути в рот градусник. Якщо температура впаде, експеримент доведеться згортати…
Перед цим зануренням на мене наділи датчик, що передає пульс на записуючий пристрій. На жаль, як і ми побоювалися, холод під водою порушував роботу чутливого радіообладнання, а іноді просто не випускав сигнали на поверхню. Це все ж не завадило отримувати інформацію про те, що наші організми, одягнені в костюми з тонкою повітряною прокладкою, функціонують нормально. Що не піддавалося вимірюванню, так це постійне занепокоєння, що вселяється непроглядним холодним оточенням.
Я висунув голову з-під алюмінієвого обода “морської раковини” і відштовхнувся. Оскільки хотілося бути трохи менш плавучим, довелося випустити частину повітря з костюма. Ластами я не користувався, тому ноги м’яко занурювалися в морські відкладення. Від ласт довелося відмовитися ось чому: ми виявили, що вони неминуче піднімають з дна темні хмари, які знижують видимість майже до нуля. Я йшов вперед, пританцьовуючи. Пізніше членом нашої експедиції на кілька днів стане астронавт Скотт Карпентер і теж буде пересуватися по дну звичним для нього «невагомим» способом.
Знизу крижаний пласт, масивний і майже плоский, нагадує трохи потьмянілу перламутрову стелю. Тисячі бульбашок повітря, що видихається нами, скупчившись під льодом, відображають вогники і схожі на крапельки сріблясто-блакитної ртуті.
Поступово починаю орієнтуватися. Все просто: лід став підлогою, а морське дно — стелею. “Саб-іглу” з такого положення нагадує підвішений канделябр. Гладка крижана підлога здавалася розсіченою відблисками трьох стоватних ламп біля отвору. Я бачу, що ми з Дугом Елсі тут не одні. Тварини обжили пористі кристали внутрішньої поверхні льоду. Мій ліхтарик вихоплює двох лангуст. Їх світло-коричневі тулуба нерухомі, це результат все вбиваючого холоду полярного моря.
Ось медузи повільно пересуваються під крижаним склепінням, тягнучи за собою павутину жалячих щупалець. Їх хвиляста «спідниця» нагадує левову гриву. Ракоподібні, які живуть в арктичних водах, використовують медуз як плаваючий ресторан, крадучи шматочки спійманої медузою їжі, а іноді харчуються і самими «господарями»…
Коли експедиція прибула до Затоки Резольют, її учасники здивувалися воістину величезній кількості мешканців моря. Подібно більшості людей, вони вважали, що під товщею льоду – млявий простір.
Біолог експедиції Алан Емері говорить:
— Я виявив тут рослини і тварин, яких зовсім не очікував побачити. Це, звичайно, не тропіки, але для холодних глибин морська флора і фауна багата. Тільки в Арктиці вона болісно повільно росте і розмножується.
“Яскраве світло і радісні голоси вітають моє повернення на твердь. Вода струмком стікає з костюма, я зісковзую на мокру підлогу намету, різким рухом скидаю маску, і хвиля теплого повітря пестить обличчя. Хтось бере з мене рукавички і поливає теплою водою закоцюблі пальці; хтось пропонує чашку гарячого шоколаду, і я жадібно ковтаю тепло.
Хлопці все роблять чітко і спокійно. На спину мені чіпляють новий балон, поправляють маску. Я готовий до наступного раунду.
Перепочинок заповнений розповіддю про хід робіт внизу. Тім Тернбул, доктор біології, розраховує спуститися з двома помічниками вниз, як тільки закінчиться монтаж «Саб-іглу». Він збирає колекцію зразків дрібних океанічних тварин. Крім того, він розраховує перевірити при зануренні наше дихальне обладнання, що працює по замкнутому циклу, — новітній винахід, який вперше привезений в Арктику.
“…Ми з Дугом знову занурюємося у воду і плавно ковзаємо до «Саб-іглу». Затягнувши залишені болти, починаємо заповнювати 2,5-метрову сферу повітрям. Перший же величезний міхур витіснив частину води через відкритий нижній люк. Коли повітря заповнило більше половини сфери, ми переконалися, що течі ніде немає. Але наша споруда вібрує: підйомна сила зростає з кожним кубиком повітря, що надходить у сферу.
Ось вже видно пластмасову лаву, розташовану нижче лінії роз’єму. Прийшов час заходити всередину. Прослизнувши через люк, я стукаюсь головою об стінку. Нічого страшного. Знімаю маску і чую своє відлуння. Обережно оглядаюся.
Вода доходить до підборіддя, шматочки льоду айсбергами розпливаються в різні боки від мого прискореного дихання. Таке враження, що «Саб-іглу» взагалі не існує, я просто… купаюся в Арктиці.
Деруся на лавку сфери. Ось тепер можна відпочити. Троє водолазів зовні вітально махають рукавицями. Один з них вказує на щось під лавкою. Нагинаюся і бачу двох маленьких рибок. Можна вважати, що я перебуваю в першому арктичному підводному акваріумі…”.
“Саб-іглу” ще належить довести своє право на існування. Це лише пробний варіант, і його належить вивчати довгий час і в різних умовах. Але тепер, принаймні, є впевненість, що подібна споруда можна легко змонтувати під водою.
Через кілька хвилин інші водолази заберуться в “Саб-іглу”. Незграбно тримаючи келихи величезними рукавицями, вони відсалютують шампанським (що ніяк не бажало відкорковуватися) знаменному факту – дню народження підводної станції.
Автор: М. Біленький.