Великий споканський потоп

Століття тому американський геолог Дж. Харлен Бретц дістався до маловивченого куточка, лежачого на сході штату Вашингтон, за курним провінційним містечком Споканом. Місцевість була заселена рідко, і не тільки тому, що це – крайній захід США, тоді ще не освоєний, але і через непридатність її для оранки або пасіння худоби. Мало не сорок тисяч квадратних кілометрів голого чорного базальту, ні травинки, ні деревця – таке могло відлякати навіть бувалого ковбоя або фермера.

Але особливе враження на Харлі Бретца справив рельєф цього безрадісного краю. Схоже було, що земля піддавалася якимось безжальним тортурам, так вона була вся зламана, розсічена тріщинами, поцяткована вибоїнами. Коли ж геолог побачив цілі мілини гравію і довгі ряди горизонтальних смуг, явно породжених хвилями, – це в чотирьох-то сотнях кілометрів від океанського узбережжя – він взагалі розгубився. Породи кругом були за геологічними мірками молоді, і ніякого «викопного» моря тут на палеокартах не значилось.

Повернувшись до Чиказького університету, Харлен Бретц першим обов’язком охрестив цю місцевість, назвавши її поораними землями. Так вони і значаться на картах донині.

Потім він припустив, що всі рубці і шрами на чолі поораних земель виникли в результаті катастрофічної повені, що обрушилася на цей край 18-20 тисяч років тому. Колеги поставилися до такої гіпотези скептично, і згодом вона і зовсім була здана в архів. «Настільки значна ерозія не може бути викликана водним потоком», – говорив вирок фахівців.

Загадка так і залишалася загадкою, поки міжпланетна станція «Маринер-9» не прислала на Землю космознімки поверхні Марса. «Поорані землі!» – вигукнув планетолог Віктор Бейкер з Техаського університету, розглядаючи з каліфорнійським геологом Даніелем Мілтоном ці знімки.

Дійсно, на північ від марсіанського екватора на фотографіях лежали долини Касеї, Арес, Тиу, Симуд і Мангала, як дві краплі води схожі на поорані землі, зняті до цього часу вже не раз з борта численних супутників нашої планети. Шрами, рубці, зморшки, здавалося, нанесені однією рукою і на покриви Землі і на поверхню її червономордого сусіда.

Почався тривалий процес аналізу, зіставлень, консультацій з представниками різних наук про Землю і космос. В результаті виникла така картина. В далеку епоху міоцену – 10 або навіть 30 мільйонів років тому – виверження вулканів було справою повсякденною. Викидалися вони і в тих місцях, яким судилося стати свого часу штатом Вашингтон. Застигаючи, лавові потоки утворили щось на зразок гігантської ванни, засіяної базальтом. Приблизно 100 тисяч років тому, в чергову епоху заледеніння, фронт льодовика, що наступав з півночі підійшов впритул до цих місць. Кілька білих язиків вторглися ще південніше, перегородивши річку Кларк-Форк.

І на тому місці, де тепер стоїть багатотисячне місто Мізула, виникло озеро. Гребля була міцною, а води танучого льодовика рясними, і озеро все росло і росло. Незабаром його площа досягла 8 тисяч квадратних кілометрів, а глибина у гребеня греблі перевищила 700 метрів. Обсяг вологи, що скопилася в базальтовій «ванні» виявився вже рівним мало не половині тієї, що нині зберігається в Мічигані – одному з найбільших прісноводних басейнів світу. І вся ця вода «висіла» на висоті 1200 метрів над рівнем моря!

Нарешті оборона не витримала натиску наступаючого противника – гребля висотою в кілька висотних будівель звалилася, і вода вирвалася на свободу. Кожну секунду у вузькій ущелині проносилося більше 11 мільйонів кубічних метрів води. Для порівняння скажемо, що сама повноводна ріка в світі, Амазонка, несе лише 180 тисяч кубічних метрів в секунду, а яка її ширина…

Всього кілька діб знадобилося, щоб гігантське Мізульске озеро було осушено, а вигляд краю зовсім змінився. Ніякі базальти не могли витримати люті водної стихії. Так з’явилися на світ поорані землі – дітище потопу, подібного якому начебто не було на Землі. А на Марсі? Адже в приекваторіальному районі червоної планети лежать долини і ущелини, як дві краплі води схожі на поорані землі. Звідки така схожість, адже як раз води на Марсі – ні краплі!

Спершу планетологи намагалися пояснити марсіанські борозни і шрами не водною ерозією, а вітровою. Дійсно, урагани і пилові бурі трапляються там і досягають непомірною сили. Однак коли порахували, то виявилося, що і вони не змогли б «переорати» кам’яний лик Марса на таку глибину. Значить – вода! Правда, зараз її на Марсі або немає зовсім, або вкрай мало. Але це зараз. Ніщо не заважає нам припустити, що в минулому, виділившись, як і на Землі, з надр планети, волога займала велике місце на поверхні і в атмосфері Марса. Тоді чому б там і не виникнути подібному потопу?

Так чи інакше, але все частіше «космічне око» людини дозволяє їй краще пізнати не тільки далекі світи, але і свій власний.