Звуки музики: як їх чути, щоб почути

Як слухати і розуміти музику. Суперечки, суперечки без кінця. Вічно животрепетна тема університетів культури і молодіжних диспутів, нескінченні розмови. Яка музика вважається хорошою, а яка — поганою? Яка – сучасною, а яка — застарілою? Якого роду музика потрібна сучасній людині? Ці питання звучать знову і знову.

Хтось там вважає, що Стравінський, Хіндеміт, Шостакович — це все сучасна музика. Нітрохи не бувало – це все старовіри. А сучасність — хтось любить важкий рок, а для когось чудово підійде хіп-хоп. І хто це там сказав, що духовно розвинені люди — це ті, хто любить і розуміє класику? А може бути, навпаки? Це досить типове висловлювання прихильника сучасної музики і, зрозуміло, противника класичної. Але якщо до такого роду висловлювань придивитися уважніше, можна помітити, що це лише один з поширених способів психологічного захисту, який був описаний ще Эзопом в байці «Лисиця і виноград». Не зумівши зрозуміти будь-які цінності, людина починає применшувати їх об’єктивне значення і потім на цій підставі відкидає їх – виноград, мовляв, зелений.

У своїй статті я хочу поміркувати над цими питаннями з точки зору психофізіології сприйняття музики — цією проблемою я займаюся професійно. Звичайно, такий погляд досить вузький, але зате він, як здається, дає можливість побачити в цій проблемі щось нове.

Що ж заважає любителям естрадної музики стати поціновувачами класичної? Загадка ця криється, зокрема, в деяких психологічних закономірностях сприйняття музики. Відомий дослідник музичного сприйняття Б. М. Теплое писав, що в музиці “основним носієм сенсу є звуковисотний рух, і цей звуковисотний рух переживається людиною як вираз певного музичного емоційного змісту музики”. Але, як і будь-яке інше сприйняття, сприйняття музики ґрунтується на законах випереджаючого відображення, а саме, на імовірнісному передбаченні — предчутті мелодії і ритму. Природа ритму універсальна, і передбачення ритмічного руху нам дається значно легше, ніж передбачення (передчуття) звуків мелодії.

Естрадна, легка музика відрізняється від класичної не тільки меншою складністю мелодійних і гармонійних оборотів, але перш за все тим, що в основі її лежить не мелодія, а ритм. Для сприйняття легкої музики досить спрогнозувати простеньку мелодію на тлі чіткого ритму. Для сприйняття класичної необхідний досвід — уміння передбачати, передчувати, якщо хочете, складні мелодії на більш розпливчатому ритмічному тлі. Якщо немає музичного досвіду, праця ця викликає природне психологічне відштовхування: незрозуміло – значить нецікаво і погано; незрозуміло — значить несучасно.

Як же перекинути міст від легкої музики до визнання і, найголовніше, переживання серйозної? Ось найпростіший рецепт. Досить прослухати який-небудь твір класичної музики, скажімо симфонію Брамса або Чайковського, кілька разів з інтервалом в два-три дні. Важливо одне: щоб в цей час вам ніхто не заважав. Як любив говорити педагог і піаніст Генріх Нейгауз, «звук повинен бути закутаний в тишу, звук повинен спочивати в тиші як дорогоцінний камінь в оксамитовій скриньці». «Оксамитову скриньку» слухач повинен організувати собі сам, вибравши ті години й хвилини, коли вдома нікого немає, коли можна одночасно зовні розслабитися і внутрішньо зосередитися. Отже, потрібно зосередитися на звуках музики і подумки простежувати щоразу вигини мелодії, як би проспівуючи їх про себе.

Коли ми вчимо іноземну мову, нове слово нам стає зрозумілим і впізнаваним лише тоді, коли ми зможемо подумки промовити і представити його. Точно так само нам стає зрозуміла мелодія, і ми володіємо нею, коли зможемо проспівати її або уявити. Таким способом можна розвинути в собі внутрішній слух і так зване ладове почуття, яке є основою мелодійного слуху і завдяки якому одні звуки мелодії ми сприймаємо як стійкі, інші ж — як нестійкі, що й викликає в нас емоційний відгук на музику.

Можливо, спочатку це буде складно, слухач просто буде втомлюватися від незвичної напруги, нарешті. Проте ж і читання викликає стомлення, якщо в руках у тебе цікава, але важка книга. До того ж існує категорія людей, яким, як то кажуть, ведмідь на вухо наступив. Як бути тим, «потривоженим ведмедем»? Не знаю.

Пройде якийсь час: повільно і поступово почне відкриватися вам емоційний сенс музичних інтонацій. Мелодія, що звучить кілька разів, з кожним новим повтором, на новій висоті (так звані секвенції) може асоціюватися з наростаючою душевною напругою. Спадаючий мелодійний хід з двох-трьох звуків скаже про гіркість жалю; спокійна, співуча мелодія, захоплююча при своєму русі великий діапазон звучання, може намалювати привольный пейзаж; а різкий стрибок мелодії на дисонуючий інтервал може нагадати про вскрики відчаю.

Чим більше буде пережито, тим більше скаже музика. Ференц Ліст любив говорити своїм учням: «Якщо ти хочеш бути значним музикантом, ти повинен бути значною людиною». Очевидно, ці ж слова можуть бути віднесені і до слухача музики.

Правда, спочатку будуть зрозумілі лише окремі музичні обороти — не турбуйтеся: поступово фрагментарність сприйняття зміниться його цілісністю. Зосереджене вслухування у музичну тканину твору повинно викликати перехідний, так званий фазовий стан, який нагадує гіпнотичну фазу сну, мозок спить і не спить, не спить і спить. Контроль за думкою слабшає: у свідомості людини розгортаються химерні ланцюги асоціативних спогадів (явище це отримало в психології назву гіпермнезії). У якийсь момент в корі головного мозку під впливом музики з’являться синхронні ритми. Саме в ці хвилини переживання музики буде доставляти незвичайну насолоду. Далеко не випадково останнім часом при аутогенному тренуванні настільки успішно застосовується музика. Допомагаючи психоневрологу, вона як би підштовхує людину до потрібного емоційного стану.

Найбільша потреба людини в музиці з’являється тоді, коли її емоційний стан з якихось причин хитливий. У цей час в мозку з’являються десинхроні ритми, що порушують нормальний, звичний перебіг думок і почуттів. Синхронізуючи їх, повертаючи їм гармонію, музика допомагає відновити душевну рівновагу.

Тепер зрозуміло, звідки у нас буває часом нав’язливе, майже хворобливе бажання почути якусь стару знайому пісню. Включити і… і настане полегшення. Нікому не треба скаржитися, нікому не треба засмучуватися. Музика все сама почує, все зрозуміє, відповість на ваші запитання, зцілить нікому не висловлені образи.

Любителі серйозної музики знають: класична симфонія складається з чотирьох частин — це напружено-конфліктна, побудована на різких протиріччях перша частина, споглядальне адажіо; веселе, іскристе скерцо, що переходить в життєстверджуючий фінал.

Але чому частини симфонії йдуть саме в такій послідовності? Чому, наприклад, після першої частини має йти адажіо, а не скерцо?

Музиканти-теоретики дали таке пояснення: послідовність частин склалася історично, соціальна дійсність, ускладнюючись, вимагала для свого відображення все більш складної форми, частини чергуються за принципом контрасту для більшої виразності. Зав’язка симфонії в першій частині повинна бути драматичною, а розв’язка у фіналі — оптимістичною, не можна ж публіку відпускати з концерту в поганому настрої.

Це пояснення традиційне. Ну, а що можуть додати до цього інші науки? …Один з ефективних методів сучасної психіатрії – наркопсихотерапія. В організм хворого вводяться певні психофармакологічні препарати, наприклад, гексенал, який поступово змінює емоційний стан хворого. На тлі рухомого, динамічно змінюваного стану психотерапевт вимовляє формули навіювання. Дія гексеналу на людину цікава, в ній виразно помітні різні стадії. Перед початком дії препарату — збудженість, неспокій, потім стадія превентивного, охоронного гальмування: оточуючі предмети починають втрачати для хворого свої чіткі контури, вони як би пливуть, приймаючи самі фантастичні обриси. Збільшення дози гексеналу тягне за собою ейфорію. Хворі, до цього неговіркі і пригнічені, стають жвавими, веселими. Саме на цій стадії психотерапевт вимовляє відповідні формули навіювання. Якщо сеанс наркопсихотерапії зобразити графічно, він буде дивно схожий на… графік класичної симфонії.

Що це — випадковий збіг? Або тут діють однакові закономірності? Наші припущення можна було б сформулювати так: чи не є класична симфонія тією, інтуїтивно знайденою композиторами минулого формою, яка найбільш точно діяла на людину, проводячи її по різних, суворо відмірених сходинках емоційних станів?

Будемо обережні в висновках, але це припущення дуже заманливо: воно дозволяє поглянути на музичну форму не тільки з позиції теоретичного музикознавства, але і з позицій психофізіології. До речі, Б. А. Асаф’єв помітив одного разу, що «розвиток музичної думки сприймається відповідно до розвитку наших психічних процесів. Є родинне відчуття між ростом в нас почуттів, пристрастей, афектів і… між інтенсивним рухом симфонії».

Непрямий доказ на користь цього припущення знайомий будь-якому постійному і уважному відвідувачеві консерваторських концертів: порядок номерів виконуваних творів у програмі. Зазвичай концертанти бувають серйозно стурбовані цією проблемою. З повсякденної концертної практики добре відомо: одна й та ж п’єса, але зіграна в різних місцях програми — і звучить зовсім по-різному, і дає різний ефект. Зазвичай музиканти будують програми своїх концертів за принципом наростання емоційного напруження, починаючи концерт з помірних за темпом та звучанням творів і закінчуючи концерт «ударними», віртуозними п’єсами.

Отже, щоб класична музика могла доставити насолоду, потрібно привчити себе зосереджено слухати звук. Але цього мало. Треба ще знати себе. Якщо ви, скажімо, володар слабкого типу нервової системи, якщо ви людина самозаглиблена, інтроверт, який цурається людей, то найбільше задоволення (чи страждання?) від музики ви отримаєте, слухаючи її вдома, на самоті, коли вам ніхто не заважає. Якщо ж ви людина відкрита, життєрадісна, товариський екстраверт, йдіть в концертний зал. Сусідство інших людей вам тільки допоможе в сприйнятті музики.

Ця закономірність психологічно природна і пов’язана вона з особливостями реакцій різного типу людей на основний подразник у присутності подібного. Є основний подразник — музика, є побічний — люди. У володарів слабкого типу нервової системи в присутності чужих людей реакція на музику падає, люди з сильним типом, навпаки, підвищується.

Емоційний ефект від музики пов’язаний, крім усього іншого, з її гучністю. Кожна людина вибирає для себе свою гучність, бо у кожного з нас є свої пороги чутливості. Володарі «слабкого» типу, що мають низькі пороги відчуттів і, отже, високу чутливість, будуть намагатися зменшити силу звуку, зате вже володарі «сильного» типу будуть намагатися вивернути приймач або магнітофон на повну потужність.

Цікаво, що виконавці, які володіли сильним типом нервової системи, такі, як Лист або Рахманінов, славилися особливою міццю і силою звучання, володарі «слабкого» — Шопен, Скрябін — особливою його легкістю.

Нарешті, щоб музика діяла на вас досить сильно, її не повинно бути занадто багато. Ми всі занурені в безліч шумів, вони знижують нашу сприйнятливість.

…Людина слухає музику — як, здавалося б, просто. Але в цій простоті перетинається безліч досить складних закономірностей. Це не тільки об’єктивна складність самого музичного твору і рівень розвитку музичного слуху слухача, але і здатність його до передбаченню і предчуття мелодії, його життєвий досвід, обстановка, в якій він слухає музику, особливості складу його нервової системи, гучність музики, різні нюанси емоційного стану людини в момент сприйняття, можливо, ще безліч факторів, про які поки навіть не підозрюють ні музикознавство, ні суміжні науки.

Зараз, в час науково-технічної революції, багато говорять і пишуть про те, що наш мозок потребує постійного тренування і вправ. Багато пишуть і про те, що малорухливий спосіб життя наших сучасників веде до сумнозвісної гіподинамії — джерела багатьох захворювань. Але мало хто згадує, що емоційна сфера людини потребує постійного припливу позитивних емоційних вражень, подібно до того, як мозок – в тренуванні кмітливості, а м’язи — у фізичному навантаженні.

Напористим раціоналістам, які стверджують, що в наш час почуття повинні поступатися місцем залізній логіці і безпомилковому розрахунку інтелекту, слід було б нагадати, що емоційна байдужість — одна з ранніх ознак душевного захворювання. Помічено також, що відсутність позитивних емоційних вражень часто призводить до так званої відхиленої поведінки. Більш того, всі політичні, етичні і правові погляди людини стають більш глибокими, чіткими і оформленими, коли вони мають під собою емоційну основу. Всі види мистецтва, ну а музика особливо, здатні сказати тут своє вагоме слово.

Класична музика у вихованні глибокого емоційного відношення людини до дійсності має набагато більше переваг, ніж легка поп музика, тому що кількість емоційної інформації, що знаходиться, скажімо, в симфонії або сонаті, набагато більше, ніж у творах легкої музики. І саме тому, в той час як зміна однієї популярної пісні іншою нагадує безперервну чехарду, класичний фонд музики не піддається забуттю.

…Як поступово забуваються і йдуть в туман минулого суєта буднів з їх маленькими радощами та прикрощами, так йдуть від нас симпатичні естрадні пісеньки, обдарувавши нас однією-єдиною посмішкою. Але переживання, які вражають наше існування, перероджують нас, через багато років залишаються в нашій пам’яті чистими і не зруйнованими часом. Часто ми можемо уявити їх собі набагато ясніше тих подій, які сталися з нами вчора. Саме про такі переживання говорить класична музика в сіль-мінорній симфонії Моцарта, шостій симфонії Чайковського, сьомій симфонії Шостаковича. Якщо вірно, що людські почуття не старіють, то як же може застаріти музика, яка з такою досконалістю ці почуття висловлює. Ці шедеври безсмертні, і можна тільки дякувати життю за те, що в ньому є краса музики.

Автор: В. Петрушин.