Морські чудовиська

Вже багато століть займає розуми велика таємниця: що за чудовиська живуть в глибинах океанів? Втім, багато моряків, які все життя провели в плаваннях, не бачать тут ніякої таємниці. Вони впевнені, що світові океани – обитель не менше півдюжини невідомих науці гігантів. Зате є вчені, які начисто заперечують можливість існування подібних чудовиськ, а повідомлення, що з’являються час від часу про зустрічі з ними відкидають як дурницю.

Розглядаючи доводи «за» і «проти», якось мимоволі віддаєш перевагу свідченням мореплавців. Що не кажи, вони очевидці; вчені виступають лише в ролі суддів, заздалегідь налаштованих на користь панівної догми.

Зовсім недавно фахівці не хотіли визнавати існування в Конго дивної тварини, про яку розповідали місцеві жителі. Африканці наполегливо твердили, що в лісовій гущавині ховається від людей напівлань, напівкінь. Дурниці, відповідали зоологи, це не новий вид, а омана неосвічених тубільців. Конголезці представили доказ – шкуру тварини. Фахівці вивчили її і висловили, що шкура належить або виродку, або гібриду. Зрештою, Генрі Джонсон вирішив підійти до питання емпірично: сам вирушив в ліси, щоб переконатися, хто правий. Він добув там тварину, яка відома нам тепер під назвою окапі.

Розповіді про гігантів глибин налічують вже близько трьох тисячоліть. Стародавні китайські легенди, міфологія греків, норвежців і полінезійців рясніють описами морських тварюк, що відрізнялися велетенськими розмірами і страхітливим виглядом. Не настільки барвисті, більш тверезі повідомлення про зустрічі з чудовиськами неодноразово надходили і в п’ятдесятих роках минулого століття. Скільки не заперечуй ортодоксальна наука, важко повірити, щоб ці розповіді, будь вони позбавлені будь-якої фактичної основи, могли б настільки широко поширитися і відрізнятися такою схожістю в деталях і такою довговічністю.

У 1953 році один австралійський нирець після чергового занурення в південній частині Тихого океану розповів про зустріч, яка дала б древнім їжу для престрашнючих історій. Австралієць мав новітнє спорядження, хотів побити рекорд занурення в океані. Ось що він розповідає:

«Поки я занурювався, мене невідступно з явною цікавістю супроводжувала чотирьохметрова акула. Вона кружляла біля мене, але атакувати начебто не збиралася. Мені було цікаво, на яку глибину вона порине. Нарешті я опинився на підводному уступі, далі тягнулася чорна прірва, яка здавалася бездонною. Акула відстала від мене метрів на шість по глибині, усього нас розділяло близько дев’яти метрів.

Продовжувати занурення було небезпечно. Я стояв, дивлячись в безодню; акула чекала, що я буду робити далі. Раптом вода стала помітно холодніше. Чомусь швидко падала температура, одночасно я помітив, як з безодні піднімається якась чорна маса. Вона спливала дуже повільно. Коли на неї впало світло, я побачив щось величезне – площею близько акра – темно-коричневого кольору, плоске, з бахромою по краях. Істота мляво пульсувала. Я не сумнівався, що це – жива істота, хоча не бачив ні очей, ні кінцівок.

Продовжуючи пульсувати, страшне видіння піднялося вище мене; стало зовсім холодно. Акула завмерла нерухомо, паралізована чи то холодом, чи то страхом. Заворожений, я спостерігав, як коричневе чудовисько досягло акули і торкнулося її «спини». Акула здригнулась, потім безвольно занурилася в тіло чудовиська.

Я стояв нерухомо, не сміючи поворухнутися. Так само повільно, як спливла, коричнева тварюка поринула в безодню. Вона зникла в темряві, і вода знову потепліла. Один Бог знає, що це була за істота. Але я не сумніваюся, що її породив первісний слиз незвіданих глибин».

Можна тільки гадати, чи є зв’язок між цією розповіддю і іншими, більш трагічними подіями. У 1937 році чималий переполох викликали в Австралії новини про загадкове зникнення нирців (переважно японських ловців перлів) в прибережних водах. Так, «Мельбурн Лідер» повідомляла про такий випадок. Шкіпер японської промислової шхуни «Ямта Мару» пірнув, щоб добути перли із затонулого корабля. Він своєчасно дав сигнал до підйому, але матроси витягли з води тільки канат і шолом. Негайно у воду кинулися інші нирці. Вони нічого не знайшли.

Сьомого серпня 1938 року «Санді Таймс» повідомляла: японець Macao Мацумі пірнув з Люгера «Фелтон» біля острова Дарнлі, не далеко від Дарвіна. Дав сигнал піднімати. Товариші витягли з води його шолом, пояс і кошик з перловаскойками. Тут же кілька людей пірнули за ним, але не знайшли нічого – Macao Мацумі зник на глибині – 240 футів.

А тепер звернімося до більш ранніх свідчень. У січні 1879 року корабель «Балтімор» йшов Аденською затокою, прямуючи до Індії. Майор Г. Сеніор тинявся по палубі і поглядав на хвилі; перебуваючи при здоровому розумі й твердій пам’яті, він побачив морського змія. Майор заволав благим матом; крик привернув пасажирку місіс Грінфілд і суднового лікаря К. Хелла. Вони подивилися туди, куди дивився Сеніор, і побачили те ж, що він. Зібралися ще люди, сполошилися корабельні офіцери.

За словами майора Сеніора, чудовисько знаходилося на відстані п’ятисот ярдів від човна і рухалося так швидко, що він не міг розрізнити, гладка у нього шкіра або покрита лускою. Ось як майор описував морського змія: «Голова і шия, товщиною близько двох футів, здіймалися над водою на висоту приблизно шести – дев’яти метрів. Піднімаючись, чудовисько широко роззявляло пащу, потім змикаючи її, стрімко йдучи під воду, щоб негайно з’явитися знову в ста ярдів від місця занурення.

Тіло зовсім не показувалося, воно, мабуть, було глибоко, так як на поверхні води не з’являлося жодних завихрень. Лише іноді щось сплескує на деякій відстані від голови, вид якої нагадував відомі мені зображення драконів.

Перед тим як пірнути, чудовисько опускає голову на воду, немов поліно. І по обидва боки шиї на висоту п’яти метрів злітали бризки, що видом нагадували крила», 14 жовтня 1879 року в 17.30 морського змія спостерігали в Суецькому затоці офіцери і команда британського військового корабля «Філомеле». Змій піднімався з води на п’ять метрів, показуючи спинний плавник. Голова була темно-сіра, з величезними щелепами; знизу рожева, далі, до черева, тягнулася темно-червона смуга. Чудовисько нагадувало те, що бачили з «Балтімора»; подібними були і його рухи.

Є також опис сутички морського змія з китом. Вранці 5 квітня 1879 року «Кюсю Мару» йшов недалеко від мису Сатано; в цей час на очах у капітана Девідсона і старшого штурмана Маккені раптом вистрибнув з води кит. Видовище було настільки незвичайне, що обидва негайно схопили свої біноклі.

Знову стрибок! На цей раз вони помітили, що за черево кита щось чіпляється. Третій, ще більш потужний стрибок – і «щось величезне, товщиною з щоглу, що нагадує змію, піднялося метрів на шість над поверхнею моря». Кілька секунд потому це щось впало назад у воду і зникло «разом з китом, який більше не показувався».

А в 1874 році чудовисько перекинуло шхуну «Перл». Сталося це на очах у багатьох пасажирів пароплава «Стретоуен», що йшов з Коломбо в Мадрас. Кілька індійських газет опублікували їх трагічну розповідь, повністю підтверджену свідченнями п’яти врятованих з «Перла».

Шхуна водотоннажністю 150 тонн потрапила в штиль на 8 “50′ північної широти і 84 східної довготи, де і зустрілася зі «Стретоуеном». Раптово над морем за півмилі праворуч від «Перла» піднялася якась величезна коричнева маса. Команда була впевнена, що це не кит, не морський змій і не скупчення водоростей.

Озброївшись гвинтівкою, капітан вистрілив навмання в масу. Вона негайно почала рухатися. Істота була настільки величезною, що легко перекинула «Перл», і шхуна затонула. Підійшовши впритул, пароплав підібрав п’ять чоловік.

Два старих морських вовка, капітан Гарріман і Сміту поставили під сумнів всі зустрічі з морськими зміями. Їм вдалося виловити «чудовисько». Зірвані з дна величезні рослини плавали на неспокійній поверхні моря, справляючи враження живих істот. Про одну з них автори писали: «… жахлива водорість, довжиною до ста футів, товщиною близько чотирьох, вся покрита морськими паразитами, причому стирчалий над водою корінь нагадував рухому голову».

Немає ніякого сумніву, що в деяких випадках відбувався обман зору. Але не у всіх! Ніяка рослина, навіть сама гігантська, не може розвинути швидкість в п’ятнадцять-шістнадцять вузлів, мчати зі швидкістю сорока миль в годину, нестися, як моторний човен. У червні 1906 року в «Записках Зоологічного суспільства» наводився опис морського чудовиська, яке особисто спостерігали два зоолога – Майкл Ніколь і Мід Уолдо. Вони бачили його біля берегів Бразилії 7 грудня 1905 року в 10.15, перебуваючи на борту «Валгалли».

Нагадуюча черепашачу голова з великою темно коричневою «гривою» піднімалася над водою на висоту семи-восьми футів. Розміри тулуба визначити не вдалося; у всякому разі, він був «значним». Пливучи паралельно з човном, який йшов зі швидкістю восьми з половиною вузлів, чудовисько обігнало його, викликавши хвилю, що утруднила спостереження. Коли воно пірнуло, на поверхні моря виникло завихрення, немов від підводного човна. Велика частина команди «Валгалли» встигла помилуватися дивним звіром; ніхто з них до тих пір не бачив нічого подібного.

Сенді Біч, маяк на Великому бар’єрному рифі в Австралії, славиться як місце, з якого нібито легко побачити морського змія. Багато поколінь жителів островів Великого Піщаного і Френсер так часто спостерігали морського змія, що для остров’ян він став рядовим видовищем. Є відомості, що і білі кілька разів спостерігали його. Ці дані не викликали у мене сумнівів, поки я недавно не прочитав, що австралійський уряд збирається включити Бар’єрний риф в число туристських об’єктів. Такі речі мене завжди насторожують…

10 червня 1880 року «Нью-Йорк Таймс» повідомляла про знахідку величезної туші, яка плавала в морі черевом догори. Моряки підійшли до неї на човнах і почали танцювати на череві.

Частина ще більшої туші була викинута хвилями на берег Флориди 1 грудня 1896 року. Довжина «шматка» була двадцять один фут, ширина – сім футів, вага – близько семи тонн. «Амерікен нетьюреліст» помістив фотографії. Професор А. Берил оголосив, що це тільки частина тварини. Нікому не вдалося визначити, про яку тварину йшлося. 16 червня 1928 року в «Нью-Йорк геральд трибюн» можна було прочитати про знахідку ще однієї туші, на цей раз на березі затоки Фонсека в Сальвадорі. Довжина тварини була близько дев’яноста футів, шкіра покрита чорними і білими смугами. І знову ніхто не зміг визначити види.

Чарльз Форт в своїх книгах зібрав цілу «колекцію» всіляких потвор, але на знайомство з ними буде потрібно не менше місяця. Звернімося краще до «наступника» справи Форту журналу «Даубт», видаваному «Товариством Форту».

У № 20 «Даубта» повідомляється про скелет, знайдений на західному березі Ванкувера, між затоками Еффігем і Юзлесс: «Це чудовисько було сорока п’яти футів в довжину». Ще знахідка зроблена 4 вересня 1947 року в районі Лінн Біч, Бостон: «П’ятдесят футів, якщо не більше».

9 грудня 1947 року Р. Фурстер, директор Управління рибопромислових досліджень Канади, повідомив свій висновок про скелет, знайдений на Ванкувері. «Я абсолютно збитий з пантелику… Це найдивніша особина, яку я коли-небудь зустрічав». Інший фахівець, співробітник Тихоокеанської біологічної станції Альфред Тестем, заявив, як повідомляла преса, що це «у всякому разі, не кит і не акула». Пізніше Фурстер змінив свою думку і зробив висновок, що скелет належав одному з видів акули.

Одна з труднощів, які виникають перед авторами статей, на зразок цієї, – визначити, коли перерахування свідоцтв перестає справляти враження, стає виснажливим. Обмежимося вказівкою, що наведені тут приклади можна було б багаторазово помножити.

Наша планета на три п’ятих покрита водою. Скільки б не було у нас кораблів, літаків, підводних човнів, водолазного спорядження і дослідницьких приладів, величезні області океану залишаються поза нашою увагою, і є ще зовсім не досліджені глибини. Ми знаємо про моря багато, але пройде ще чимало часу, перш ніж ми будемо знати все.

Доказом може слугувати той факт, що рибалки островів в районі Мадагаскару протягом багатьох поколінь ловили рибу, у якої були кінцівки. Вони настільки до неї звикли, що не замислювалися над дивиною її виду, який для вчених-догматиків виявився абсолютно несподіваним.

Одна така риба попалася на очі допитливому чоловіку, впізнали в ній целаканта, істоту, яка, за всіма даними, вимерла мінімум десять мільйонів років тому (за іншими оцінками – п’ятдесят мільйонів років). У 1954 році, зібравши всі опубліковані відомості про целаканти, переконались, що спостерігали шістнадцять особин; п’ятнадцять були виловлені і вивчені, шістнадцяту сфотографували під водою. Але ж мова йде про рибу, зникнення якої відносили до часу в тисячу разів більш древнього, ніж пора виникнення людини!

27 січня 1955 року «Ліверпуль Еко» помістила повідомлення Рейтер про затримання в протоці Лонг-Айленд маленького ( «здатного пройти крізь вушко голки») молюска настільки давнього походження, що він не був навіть відомий по скам’янілостям. Газета назвала цей факт «ще більш сенсаційним для науки», ніж відкриття целаканта.

Якщо зіставити розміри особини з просторістю досліджуваної області та ще врахувати частоту експедицій, то мені здається, що стофутовому морському змію легше уникнути затримання на трьох п’ятих площі земної кулі, ніж мініатюрному молюска сховатися в протоці Лонг-Айленд.

Згаданий молюск і целакант дуже, дуже довго ховалися від науки. Без сумніву, є інші, більш великі істоти, які ще не винесені зі своїх сховищ.

Автор: Ерік Френк Рассел, переклад з англійської.