Снігова людина і наука

Читач, можливо, буде здивований, дізнавшись, що вчені досліджують лісовиків, відьом, русалок, демонів, злих і добрих духів … Так, так, про них написано багато солідних досліджень! Наука не тільки відкидає і спростовує забобони. Особлива галузь науки вивчає народну творчість, пережитки стародавніх вірувань, легендарні образи, породжені колись народною фантазією і які подекуди ще утримуються в уявленнях людей. Цим зайняті етнографи-фольклористи. Поступово вчені виробили певні методи збирання, запису, класифікації народних вірувань або забобонів. Наука про фольклор (народну творчість) – фольклористика – накопичила величезну масу записів і досліджень таких народних повір’їв.

Тільки люди абсолютно неосвічені в етнографії та міфології могли б думати, що питання про народні повір’я – незорана смуга в науці; що тут на відміну від інших дисциплін можна стверджувати що завгодно і проводити «відкриття» без доказів. У наш час, здійснити велике відкриття в області вивчення народних повір’їв не менш важко, ніж в будь-якій іншій галузі науки.

Але ось перед сучасною фольклористикою висунута як раз така заявка: виявлений величезний цикл міфів, на які раніше ніким не було звернуто достатньої уваги. Це саме цикл, а не якесь ізольоване повір’я. Величезний цикл, що охоплює безліч народів Азії, які належать до різних мовних гілок і культурно-історичних груп! Мова йде про цикл народних оповідань про «дику людину», записану у багатьох галузях гірської Азії. «Дикий чоловік» виступає під різними місцевими назвами. Йому приписують властивості як цілком реалістичні, так часом і надприродні: він ходить на двох ногах, обріс волоссям, зовнішністю схожий на людину, зовсім не маючи (на відміну від лісовика, біса і ін.) ні рогів, ні копит, ні хвоста, однак зустріч з ним – погана прикмета і т. п. Але фольклористи наполягають на тому, що цей образ – чистий міф, який не має під собою ні найменшої основи в дійсності.

Вивчення цього нововідкритого циклу повір’їв – нова глава в міфології, як стверджують автори, що займаються даною наукою. Ось, наприклад, що пише кандидат філологічних наук А. 3. Розенфельд: «Назріла нагальна необхідність узагальнити вже зібраний і опублікований матеріал про «диких людей», гульбіяване, монгольських алмас, йеті, шерпів, міге і багатьох інших персонажів і визначити місце цього циклу у віруваннях і уявленнях різних народів. Тут ще непочатий край роботи, і немає сумніву, що в цій області дослідника чекають цікаві відкриття». А. 3. Розенфельд дає зведення деяких записів, зроблених на Памірі, і закликає якнайшвидше здійснити запис такого роду легенд серед старшого покоління таджиків і киргизів, поки всі ці пережитки глибокої старовини у свідомості людей не зникли безслідно.

Отже, цикл міфів про «диких людей» був перш упущений фольклористами. Тепер він відкритий. Вірніше, відкриття ще далеко не завершено, попереду «непочатий край роботи».

Але от що дивно: до цього запізнілого відкриття дослідники міфів прийшли не самі. Вони сповістили про нього вчений світ тільки після того, як на ту ж саму «дику людину» зробили заявку біологи. Лише поява гіпотези про проживання в горах Азії залишків дикої людиноподібної тваринної, «снігової людини», спонукало міфологів вступити в суперечку з біологами і пред’явити свої права на зібрані біологами відомості. Так дивно народилась нова область у науці про фольклор, яка віщувала досліднику подальші «цікаві відкриття».

А. 3. Розенфельд прив’язала відомості про «гульбіяване» на Памірі до інших фантастичних образів, зібрала всі пов’язані з ними забобонні легенди та прикмети. Але вийшло щось на зразок «докази», що зайців не існує, оскільки зустріч із зайцем забобонними людьми вважається поганою прикметою.

Іншими словами, відкриття фольклористів нітрохи не спростувало гіпотезу біологів. У результаті суперечка про «снігову людину» залишається поки в науці невирішеною суперечкою. У наявності різні напрямки.

Своєрідну позицію зайняв геолог С. В. Обручов на сторінках журналу «Природа». Він визнає «снігову людину» реально існуючою твариною, але тільки в альпійській зоні непальських-тибетських Гімалаїв і Каракоруму. Більше нібито ніде «снігова людина» не існує. Але ж в інших місцях теж зустрічаються аналогічні відомості від населення? Ну що ж, автор сміливо розрубує вузол: «На решті площі поширені оповіді про інші типи (?) дикої людини. Легенди ці відомі і в багатьох інших областях земної кулі». Ми з легким серцем робимо «перевороти» в тих питаннях, яких не збираємося вивчати. Шановний геолог вважає, що в області міфології можна не утрудняти себе рясними посиланнями та доказами. Чи варто навіть пояснюватися: що за «інші типи дикої людини», що за «інші області земної кулі»? Насправді набагато більше права А. 3. Розенфельд, стверджуючи, що вченим належить багато попрацювати для здійснення хоч частинки тих нових досягнень в міфології, про які вже сповістив читачів С. В. Обручов. Довільні вигадки навіть і в питаннях про народні вірування неприпустимі.

Але ось що ще цікавіше. Розповіді непальських горян – шерпів – про «йєті» А. 3. Розенфельд, будучи послідовною, зараховує до циклу міфів про «дику людину». С. В. Обручов ж виключає частину їх з циклу міфів і називає показаннями очевидців. Іншими словами, С. В. Обручов визнає одразу два явища, не відомих раніше науці: і реальне прожиття «снігової людини» («йєті») в Гімалаях – слідом за західноєвропейськими та американськими дослідниками, – і існування в інших місцях циклу народних міфів про «дику людину». Однак насправді розповіді шерпів про «єті» у всьому істотному подібні з розповідями тибетців про «міге», монголів про «хун-гуресу» і «алмас» і т. д. Тому розмежування, проведене С. В. Обручевим, невиправдано, і , отже, його уявлення про два різні і не залежні один від одного відкриття (в біології і міфології) навряд чи може розглядатись навіть як робоча гіпотеза.

Але, можливо, немає жодного з двох відкриттів? На це питання треба відповісти негативно. Відкриттів, правда, немає в тому сенсі, що дослідження і мифологів і біологів далекі від завершення. Однак виявлений і опублікований великий новий матеріал. Його треба науково пояснити. А як би його не пояснити – це все одно буде важливою новою главою або в тій, або в іншій науці.

Сенсації, проголошеній деякими етнографами-фольклористами, протистоїть думка ряду біологів про те, що в цьому циклі легенд про «дику людину» всього лише більш-менш фантастично відбилася реальна істота, яка жило у відповідних гірських районах, можливо, вимерла, а може бути, ще зберігається подекуди і зараз. Справді, кажуть біологи, адже якщо поєднати один з одним, скажімо, всі описи зовнішності лісовика, записані фольклористами, навряд чи залишиться хоч одна-єдина спільна риса, а от якщо поєднати всі описи зовнішності «дикої людини», відпадуть лише деякі, очевидно, вигадані риси, основні ж ознаки виявляться постійними у всіх описах.

До того ж сума цих ознак, що залишаються ні в чому не суперечить основам зоології та порівняльної анатомії: таку тварину натураліст може собі уявити. Немає на світі хоч одного звіра, хоч одного птаха, про який народ не створив би рясних легенд і казок. Часом збір цих фантастичних оповідань допомагав в дечому і натуралістам: в них прослизає то та, то інша риса, підхоплена з дійсних повадок або зовнішніх ознак даного виду. Спочатку почули в Закаспійських степах легенду, ніби навесні черепаха носить в роті зірочку-щастя, а потім переконались, що черепахи там справді збирають і переносять зіркоподібну весняну квіточку – ефемеру. Слідами легенд виявили гігантських сомів в одному з високогірних озер Тянь-Шаню.

А скільки часу йшли натуралісти по слідах «легенд» про існування людиноподібних мавп! Про них чули ще стародавні автори, але зоологи XVIII-XIX століть десятки років шукали цих істот, перш ніж добули і науково досліджували їх. Натуралісти знають користь збирання народних казок про тварин, так як вміють відокремити в них фантастичне від можливого.

Отже, ряд зоологів вважає, що «снігова людина» дійсно існує (або існувала недавно).

Пропоновані два малюнки наочно показують, як могло відбуватись поступове перетворення реального образу цієї тварини в фантастичний, демонічний образ, іншими словами, як на зоологічній основі виростає фольклор. Ці два малюнки представляють важливу знахідку – вони виявлені порівняно недавно і законно привернули увагу світової науки.

Перший малюнок взятий з монгольсько-тибетського медичного атласу, надрукованого ксилографічним способом, тобто подібно гравюрі на дереві, в Пекіні в XVIII столітті. Тут ми знаходимо велику серію зображень рослин та тварин, що використовуються для виготовлення ліків, а також зображень медичних інструментів. Всі без винятку намальовані рослини і тварини реально існують зараз в Центральній Азії, написані поруч з малюнком тибетські та монгольські назви відповідають сучасним, зображення відрізняються схожістю з натурою, хоча і виконані стилізовано. Тому можна вважати, що і перебуваючий серед них малюнок, який представляє двоногу людиноподібну істоту, що стоїть на каменях, і визираюча з скель фізіономія іншої (може бути, це самець і самка), відноситься до області зоології, а не міфології.

Написи свідчать, що ця тварина називається по-тибетські «міге» (дика людина), по-монгольські – «хун-гуресу» (людина-звір), що вона живе високо в горах, що для виготовлення певних ліків використовується її м’ясо і її жовч. Чи цей малюнок зроблений з натури? Появі книг-ксилографії передували рукописи, тому можна припустити, що малюнки в даній книзі – не оригінали, а перемальовування з більш давніх рукописів. Але всі малюнки залишають враження виразного знайомства художника з об’єктом. У всякому разі, це пекінське зображення «міге» XVIII століття якщо і не зроблено з натури, ближче до оригіналу, ніж подальше перемальовування, яке ми знаходимо в ургінському (по сучасному найменуванню: уланбаторському) виданні медичного атласу, виготовленому близько ста або більше років тому . Тут художник вже не виявляє знайомства з зображуваною твариною. Правда, він зберігає основні контури старого малюнка, навіть каміння під ногами «міге» (важлива для зоолога відміна від зображення макак не гілці дерева, що знаходиться поруч). Однак, відображаючи, очевидно, вплив народних або ламаїстських легенд, він надає цій істоті вигляд скоріше демона, злого людиноподібного духу, ніж дикої тварини.

Очевидно, щось подібне відбувається і в процесі народження усних легенд і розповідей. Але аж ніяк не тільки свідчення давньої східної медицини говорять проти віднесення «снігової людини» цілком до відомства фольклору. Той, хто ознайомиться з усією сумою повідомлень про «дику людину» (або «снігову людину»), наявними зараз в руках дослідників питаннями, буде, напевно, здивований тим, який маленький відсоток всього зібраного матеріалу взагалі має стосунок до фольклору. Адже не іменувати ж фольклором будь-яке твердження будь-якої людини про її спостереження!

Таке зібрання всіх повідомлень, що представляють більший або менший інтерес для дослідників, видавався колись під назвою «Інформаційні матеріали Комісії з вивчення питання про «снігову людину». У чотирьох випусках, наведено близько півтораста текстів листів, записів і т. д. Лише дещо з матеріалу цих збірок, які друкуються малим тиражем для наукового використання, було потім відтворено і в широкому друці. Варто заглянути в збірники, щоб виявити багато спостережень, повідомлених особами, навіть не приналежними до місцевого корінного населення і не знайомими з місцевими повір’ями і легендами. А адже вони часто-густо не дають ні найменшого приводу для недовіри або віднесення до галузі народної фантазії. Візьмемо кілька прикладів.

У третьому випуску «Інформаційних матеріалів» було опубліковано повідомлення генерал-майора у відставці П. Ф. Ратова. Він виклав випадок, що стався в 1937 році в Сіньцзяні з покійним маршалом П. С. Рибалко, зі слів останнього. Одного разу, коли П. С. Рибалко проїжджав схід від озера Лобнор і північніше хребта Алтин-Таг, китайський офіцер повідомив йому, що в обозі знаходиться спійманий кавалеристами дикий чоловік. П. С. Рибалко застав бранця лежачим прив’язаним до воза-бідаркі (гарбі), але кавалеристи, що зловили його іноді давали йому йти за гарбою на прив’язі. У такому випадку він ішов завжди тільки на ногах, ніколи не стаючи на карачки. П. С. Рибалко дуже докладно розповідав про цю істоту. Без всякого одягу, дуже брудний, жовтого забарвлення. Виглядом він був схожий на людину, але на дику, можливо, на викопного мавпоподібного чоловіка. На голові – дуже довге волосся, що спускалося нижче плечей. Він був сутулуватий, мав довгі руки. Ніякої мови ця людиноподібна істота не мала, нічого не говорила, видавала лише звуки, схожі на писк і м’явкання.

За словами населення, ці істоти на волі харчуються рибою. П. С. Рибалко дав вказівку везти дикого чоловіка в Урумчі, маючи на увазі далі відправити його для вивчення у Москву. Дійсно, його везли ще днів вісім, але, не витримавши шляху, дикий чоловік помер біля міста Курлов. Питається, чи є в цьому оповіданні хоч крихта міфології? Ясно, що виводити такі повідомлення з народної фантазії не можна.

Генерал-майор П. Ф. Ратов одночасно повідомляє, що, працюючи в Сіньцзяні, він мав надійні відомості про проживання там диких людей у трьох районах. Один з них – це якраз величезна низовина, навколишнє озеро Лобнор, в значній частині заросла очеретом. До речі, виявляється, ще Н. М. Пржевальський колись зробив записи про проживання в тугаях поблизу Лобнора абсолютно диких людей, які не знають вогню, житла, одягу, що виловлюють рибу руками і пожирають її в сирому вигляді. Про випадки зустрічі та добування диких людей («людини-ведмедя») в цій місцевості нині є й інші відомості.

Інший осередок проживання диких людей розташований в районі Ташкургана. Ці істоти, за словами П. Ф. Ратова, там були в 30-х роках минулого століття добре відомі китайським і російським військовослужбовцям. Вони не мали ніякої членороздільної мови, ніякої людської мови. Якщо до них намагалися наблизитись, вони відбігали, так само як і коли їм простягали їжу. Але якщо її залишали на землі, часом після довгих коливань підходили і брали. Цікаво відзначити, що і на цей район мешкання диких людей зараз є чимало інших вказівок.

Всесвітньо відомий китайський антрополог професор Пей Вень-чун, який очолює в Китаї вивчення даного питання, повідомляв про затримання та зустрічі декількох екземплярів «людини-ведмедя» («дикої людини») на південний захід від Ташкургана. Так, в 1954 році в горах поблизу пункту Упулан, згідно з повідомленням прикордонника, було спіймано істоту, «у якої особа мавпоподібна, руки згинаються як у людини і подібні людським, великий палець на руці протиставляється, нігті гострі, сліди ніг схожі на людські. Вона здатна руками кидати камінь. Ходить на двох лапах, але коли помічає переслідувача, то і на четвереньках». Вважають, зауважує професор Пей Вень-чун, що у цього «ведмедя» лапи і положення тіла людське. Отже, зоологи віднесуть цю істоту не до сімейства ведмедів, а до загону приматів.

Пей Вень-чун приводить і інше повідомлення: начальник автономного повіту на півдні Синьцзяна, недалеко від кордонів Паміру, повідомив, що в недоступній гірській місцевості виявлено «стадо» (може бути, скупчення?) мавпоподібних істот, що мають буру шерсть. До речі, вказується навіть, що період линьки у них припадає на квітень. Вони ходять на двох ногах, дитинчат носять на руках, як люди. Всі ці дані дивно точно узгоджуються з розповідями про місця проживання «дикої людини», які були зібрані серед киргизів Східного Паміру однією експедицією влітку 1958 року. У згаданій вище статті А. 3. Розенфельд відносить і ці записи до області найчистішого фольклору. Чи не очевидно, що тут помилка?

Третє вогнище проживання диких людей в Сіньцзяні, по серйозно перевіреним даним П. Ф. Ратова, відноситься до деяких високогірних пунктів китайської сторони Тянь-Шаню. І в цьому відношенні відомості П. Ф. Ратова добре контролюються іншими матеріалами.

Візьмемо інший приклад повідомлення, що не має ніякого відношення до фольклору. Начальник ділянки московського вагоноремонтного заводу Г. Н. Колпашніков виклав спогади про випадок, що мав місце в серпні 1939 року в районі боїв у Халхін-гола (Монголія). Будучи тоді начальником особливого відділу одного з радянських підрозділів, він був викликаний вночі в місце розташування монгольської кавалерійської частини, де мала місце надзвичайна подія: вартові помітили два силуети, що спускалися по гребеню гори, зробили необхідні попередження, потім, вважаючи, що це японські розвідники, відкрили стрілянину і наповал вбили обох. Яке ж було їх здивування, коли вбиті виявились якимись мавпоподібними істотами. Прибувши рано на світанку на броньовику до місця події і розглянувши два скорчених трупа, що валялися на землі, Г. Н. Колпашніков, за його словами, «відчув якусь незручність за те, що вбиті не вороги, а якісь дві тварини, істоти дивного виду.

Звичайно, – продовжує він, – в той час я зовсім не чув нічого про «снігову людину», і я не стверджую, що це були саме «снігові люди». Але разом з тим мені було відомо, що в Монголії немає людиноподібних мавп, і я тоді задумався, як і інші, над питанням: хто ж це?»

Відповіді не було. Тільки один старий-монгол з місцевих жителів, покликаний перекладачами, сказав, що це – так звані «дикі люди», що водяться в цих краях. Через якісь забобони старий боявся близько підійти до трупів. За словами Г. Н. Колпашнікова, вбиті істоти були приблизно людського зросту. Тіло їх було вкрите рудо-бурою шерстю, причому нерівномірно. Кошлате волосся покривало лоб і брови. Постать, говорить Г. Н. Колпашніков, «була схоже на дуже грубе людське обличчя». Однак час був військовий, йшов бій, для поглиблення в природничо-історичні питання не залишалося ніякої можливості …

Як бачимо, і це спостереження можна віднести до фольклору. Але пояснення старого-монгола пов’язали спостереження приїжджого росіянина з тими місцевими відомостями, які етнографи обов’язково назвали б фольклором. А пізніше, незалежно від усього цього, було отримано лист з Харбіна (Китай) від особи, яка чула кілька глухих розповідей про зустрічі з якимись незрозумілими волохатими дикими людиноподібними істотами в горах Великого Хінганського хребта, в районі, порівняно недалекому від Халхін-гола. Чи не лісовика вони зустрічали? – запитували інші забобонні люди. – Чи вже не той же це цикл легенд про дику людину? – Запитають етнографи-фольклористи. Ні, у нас немає ніякої підстави не довіряти повідомленням офіцера Радянської Армії Г. М. Колпашнікова, – відповідають біологи. А його показання пов’язує воєдино всі ці відомості.

Однак пора відкинути й безглузду посилку, що достовірні лише свідоцтва приїжджих людей, а розповіді місцевих жителів не можуть бути опорою для науки. Пора покінчити із залишками зневаги європейських етнографів до «тубільців». Позитивним прикладом може послужити зовсім недавно виявлена строго наукова обробка зоологом, порівняльним анатомом В. А. Хахловим показань декількох казахів про «дику людину» (кси-гиік), що зустрічаються в південній частині Тянь-Шаню. Цей матеріал – важливий внесок у вивчення проблеми «снігової людини».

Працюючи в 1907-1915 роках в Зайсане, біля кордонів Росії і Китаю, В. А. Хахлов звернув увагу на розповіді населення про цю істоту. Спочатку він, звичайно, вважав, що «дика людина» – міф. Потім виявилося, що «її бачили, ї ловили, вона залишала сліди на піску, поширювала запах, кричала, пручалася, жила на прив’язі деякий час».

Нарешті В. А. Хахлов розшукав і прямих очевидців, з яких один спостерігав на протязі декількох місяців щодня полонену самку «дикої людини» на прив’язі, інший брав участь в затриманні самця і т. д. Терпляча і вміла опитувальна робота з цими очевидцями не тільки зміцнила зоолога в переконанні, що «дика людина» – не міф, а реальність, але дала можливість скласти досить докладний її біологічний опис. 1 червня 1914 молодий вчений направив заяву в Російську Академію Наук, в якій коротко повідомляв про свої важливі висновки і просив допомоги для організації експедиції в Центральну Азію за «першолюдиною азіатською», як він імовірно найменовував цю істоту.

В даний час заяву В. А. Хахлова розшукано в архіві Академії наук. Вона назавжди залишиться значною віхою в історії наукової суперечки про «снігову людину». Адже вона була надіслана за 40 років до відправлення першої англійської експедиції в Гімалаї для пошуків «снігової людини», за 45 років до проголошення існування циклу народних міфів про «дику людину». Висновки В. А. Хахлова надовго випередили науку того часу. Його заява залишилась без наслідків. Але значна частина його польових записів і замальовок збереглася, і нині у впорядкованому вигляді надана у розпорядження фахівців.

Нижче будуть викладені деякі додаткові дані, наведені В. А. Хахловим в його другому звіті: «Що розповідають казахи про «дику людину».

Перш за все, В. А. Хахлов незаперечно встановив, що ці істоти – ні в якому разі не здичавілі сучасні люди. «Людьми» казахи називали їх з тієї причини, що вони тримаються вертикально, пересуваються, як правило, на двох ногах, мають зовнішню схожість з людьми, але по суті розглядали їх як особливий вид тварин. Ніхто з очевидців не спостерігав у «дикої людини» ніяких проблисків мови або спроб будь-яким чином порозумітися.

Подальше накопичення наших знань покаже, наскільки великі ці «людські риси» в сенсі будови тіла, тобто анатомії і морфології даного виду тварин. Припустимо, їх виявиться дещо більше, ніж припускав В. А. Хахлов. Але безперечно, що мова йде все-таки не про людину, а про своєрідний вигляд тварин.

Чи стверджуємо, однак, ми, біологи, які вивчають «снігову людину», що це наше уявлення про неї, як про реально існуючу (або таку, що недавно існувала) на землі у вигляді живої істоти, вже доведено? Ні, ми не маємо поки права стверджувати це категорично. Нашу думку поки ще треба називати науковим припущенням. Занадто мало ще мається безперечних речових даних про «снігову людину». Як не привабливі висновки В. А. Хахлова, число опитаних ним очевидців дуже невелике. Як не цінна перевірка різних повідомлень за допомогою великої зброї науки – порівняння, потрібно доповнити її суворою документованою перевіркою хоч деяких повідомлень.

Іншими словами, питання про існування «сніжної людини» все ще належить до числа невирішених питань сучасної науки. Можливо, попереду ще довгий шлях перевірки та боротьби двох гіпотез.

Але безперечно, що не зможуть перемогти обидві, – не буде двох відкриттів, буде якесь одне з них. Торжество біологічної точки зору змусить визнати, що весь фольклор про «дику людину» є спотвореним, фантастичним відображенням реальності. Може бути, переможуть прихильники погляду, що всі відомості про «снігову людину» – міфи? Поки треба знову і знову нагадувати прихильникам цього погляду, що вивчення міфів – теж наука. Вони повинні доводити свою точку зору строго науково, відповідно до вимог фольклористики.

Важке, навряд чи науково здійсненне завдання бере на себе той, хто говорить: всі повідомлення про «снігову людину» – міфи. Але і нам, прихильникам біологічної точки зору, знадобиться ще багато наполегливої праці, багато спокійного і неупередженого вивчення фактів, для того щоб зробити її незаперечною.

У цій роботі ми не одні. Ось, наприклад, обнадійливі слова професора Пей Вень-Чуна зі сторінок газети «Гуаньмінь жибао» від 4 січня. На конференції з палеоантропології при Академії наук Китаю, повідомляє він, «були і вчені, які зробили повідомлення щодо деяких нових матеріалів про «снігову людину» у високогір’ях Тибету, в результаті чого ми розширили свої уявлення про загадку «снігової людини», до якого прикута пильна увагу всього світу».

Автор: Б. Поршнєв.