Сугестологія – наука про навіювання

“Щоб знати теорію предмета, Треба знати історію предмета”, – вчив Гегель. Проте в оповіданні про суггестологію (науку про навіювання) скористатися мудрим зазначенням філософа важко — дуже неясний сам предмет і розщеплена його історія: з одного боку, вона створюється у нас на очах, з іншого — йде своїм корінням в далеке минуле, в стародавні окультно-містичні школи, з третього — спирається на щоденну практику лікарів, педагогів, артистів. Мабуть, історія сугестології буде написана після завершення її теорії… Тоді вся різноманітна активність на цьому терені буде, ймовірно, ввічливо іменуватися “донауковою стадією сугестології”. Тільки тоді, напевно, і буде виконано вказівку Гегеля і на світ з’явиться Історія Науки, переписана заднім числом на підставі новітніх наукових досягнень.

Тому давайте спробуємо дивитися поки тільки вперед і ось що зрозуміти: чи залишиться “хрещення” сугестології в ранг науки актом визнання праць і наполегливості вчених, які зуміли переконати вчені ради в її необхідності (адже наука, як жартують французи, це те, з чого можна захистити дисертацію), або ж сугестології судилося стати справжньою Наукою. А це означає, що вона приверне до себе нові, молоді сили, результати її почнуть жити незалежним життям, їх будуть відтворювати, використовувати, розвивати (в тому числі і ті, які вважаються поки фантастичними, — скажімо, запам’ятовування в експерименті 1000 іноземних слів за один сеанс звичайними людьми в нормальному стані неспання), і в кінці кінців нова наука принесе несподівані плоди в психології, кібернетиці, педагогіці…

Що ж це таке — сугестологія? Не ризикую я поповнити сумні ряди безплідних фантазерів, «узагальнюючи на цивілізацію», хоча і важливі, але цілком локальні досягнення? Що штовхнуло автора на такі узагальнення?

Отже, чому народилася нова наука? Протягом століть створювалася і вдосконалювалася система вправ і навичок у фізичній праці і спорті, і в той же час в області розумової праці, крім загальних рекомендацій про розумне чергування праці і відпочинку, в масовій практиці немає нічого і донині. Це тим більше дивно саме сьогодні, коли в розумову діяльність втягуються мільйони людей, коли здатність породжувати знання цінується вище фізичної досконалості, коли… одним словом, коли виробництво інформації стало енергійно прогресуючою формою зайнятості. У цих умовах захист людей від непосильного розумового і нервового перенапруження з питання профілактичної гуманності перетворюється в проблему життя і смерті.

Накопичення інформації прийнято розуміти як зростання її кількості, що підлягає засвоєнню. Чи так це? Адже інформація старіє швидше товарів, а дійсно необхідної інформації для прийняття відповідальних рішень насправді людині часто не вистачає… Не вистачає — це вже безперечний факт. І тому теж безперечним стає наступний факт, до якого поки ми всі так важко звикаємо: одне з найважливіших завдань сучасної науки про людину полягає в тому, щоб навчити людину швидко знаходити і засвоювати корисну і «виводити» використану та застарілу інформацію.

Створити, якщо завгодно, другу природу людини, таку ж природну, як обмін речовин. Мабуть, єдиний спосіб це здійснити — виховати в людині потребу безперервно вчитися і самовдосконалюватися. Але тоді і потреба ця повинна бути «природною», тобто не побудованою на вольових зусиллях і розумінні необхідності, а органічною, такою ж, як бажання їсти й пити. Може бути, це завдання можна буде здійснити за допомогою машин? Адже вони незабаром вдосталь надходитимуть на інтелектуальний ринок. Так чи буде завдання цим вирішене? Або все-таки кризу в сфері навчання і перенавчання не можна подолати за допомогою технічних пристроїв, де відстояні наукові ідеї вже минулих десятиліть?

Один з головних козирів прихильників машинізації навчання загальновідомий — це переконання, що пам’ять людини обмежена і без зовнішньої допомоги їй не впоратися з інформаційними навантаженнями. До самого останнього часу важко було щось протиставити цій загальній думці: не можна ж всій науці переглядати відстояні висновки лише тому, що деякі суб’єкти володіють феноменальною пам’яттю і демонструють цю свою якість на спеціальних сеансах або іншим відповідним способом. І, тим не менш, явна невідповідність цих песимістичних висновків фактам реального життя виявляється на кожному кроці.

Діти не знають, що у дорослих існує «проблема пам’яті»: маленька людина поглинає через день такі порції «інформації», перед якими в паніці відступить будь-який нормальний дорослий, якщо перевести на його мову «інформаційний раціон» дитини. Звідки у дорослих виникла ця невпевненість у можливостях своєї пам’яті? Бути може, з раціонального знання про її структуру і функції? Навряд. Сьогодні навіть фахівці змушені визнати, що їм відоме призначення лише чотирьох відсотків субстрату нашого мозку.

Уявлення про обмежені можливості нашої пам’яті вселив людям історичний розвиток педагогіки. У всі часи навчальний процес спирався на уявлення про те, що запам’ятовування матеріалу — це важка робота, що тільки старанність і посидючість будуть винагороджені. Головною мірою інерції навчального процесу стала пам’ять, і люди поступово звиклися з тим, що ресурси її, на жаль, обмежені. Та якби якийсь дивак на уроці іноземної мови став би задавати не 20-30 нових слів, а 200-300, або його підняли б на сміх, або привели до тями адміністративними заходами.

…Якось до болгарського психотерапевта лікаря Георгія Лозанова, який завідував тоді єдиним в країні Кабінетом психотерапії, з’явився для регулярного сеансу пацієнт. Це був середніх років електрозварник. Він був сильно стомлений і почав скаржитися: ось треба йти у вечірню школу, а там задали вірш, а вчитель прочитав його вголос всього один раз, а вдома вчити часу немає, і втомлюється він дуже, і взагалі життя у зварника не складалося. «Тоді ми, — згадує доктор Лозанов, — крім лікування основного захворювання додали кілька лікувальних процедур для підвищення загального тонусу і, особливо для освіження пам’яті. Через кілька днів зварювальник з’явився до нас в сильному хвилюванні і з порога заявив: «Що ви зі мною зробили?! Це якесь диво! Мене якраз запитали цей вірш. Я спробував його згадати — і раптом сказав цілком, жодного разу не збившись. А?»

Що можна було відповісти зварнику? Що він не міг пригадати текст до лозановських процедур тому, що замість слів у його пам’яті спливав страх їх не згадати? Що цей страх, який сидить в ньому завжди, вихований за довгі роки заучування і запам’ятовування навчального матеріалу? Що перед цим страхом він так само безпорадний, як кролик перед удавом, хоча, здавалося б, що заважає кролику, втекти: адже ноги у нього на місці?.. Однак нічого цього доктор Лозанов зварнику тоді не сказав. Зате, за його власним визнанням, тільки після цього випадку він вперше задумався над тим, які перспективи відкриває навіювання в нормальному стані неспання для розширення і поліпшення пам’яті.

Взагалі-то кажучи, ця думка зовсім не була якимось несподіваним осяянням. У надрах психотерапевтичної практики давно дозріло переконання, що людина володіє прихованими резервами пам’яті. Занурюючи людей в так званий сновидний стан свідомості, вдавалося домогтися вражаючого пригадування подій, особливо в дослідах по віковій регресії, тобто навіюванню минулого віку. Наприклад, досліджений Лозановим чоловік намалював якусь картинку, коли йому вселили, що зараз, на сеансі, йому вісім років. Через кілька місяців його рідні принесли докторові випадково знайдений в домашньому архіві малюнок, що залишився з дитячих років, — це була дивно схожа на намальовану в гіпнотичному стані «дівчинку з дзеркалом», навіть напис зберіг букву ять старого правопису. Саме в дослідах з гіпнотичної вікової регресії в клініці гіпнозу і виникло вперше уявлення про надпригадування або надпам’ять.

Але це гіпноз. Особистість людини в цих дослідах участі не приймає. Гіпноз лише свідчить: у людини існує якась неусвідомлювана психічна активність, вона, мабуть, є джерелом тих резервів особистості, які так вражають уяву відвідувачів гіпнотичних сеансів.

Лозанов мав повну можливість скептично ставитися до масових застосувань гіпнозу поза вузьких клінічних завдань — сам він володіє найсильнішим даром гіпнотичного навіювання…

І ось тут починається те нове, що становить суть суггестології: надпригадування в гіпнозі, запам’ятовування уві сні — це лише прояви тих прихованих резервів особистості, які в набагато більш потужному вигляді можуть і повинні виявлятися і в стані неспання, в стані крайньої гостроти і ясності свідомості, в якому людина вижила і розвинулася в боротьбі з ворожими силами природи. Якщо завгодно, тліючі вуглинки багаття в непроглядній темряві здаються надзвичайно яскравими, бурхливе ж полум’я важко розгледіти при світлі Сонця навіть поблизу…

Отже, неусвідомлюваний інформаційний потік. Але що це за чергове наукове заклинання: «неусвідомлюваний інформаційний потік»? Що означають ці слова в застосуванні до активної практичної діяльності?

Людина прив’язана до природного і соціального середовища тисячами каналів зв’язку, за якими йде безперервний обмін сигналами. Велика частина цих сигналів не відзначається свідомістю і, отже, не «переживається». Пояснити, чому це так, взагалі кажучи, можна різними способами за допомогою різних наукових термінів або яскравих ненаукових метафор. І всі пояснення будуть дуже приблизними. У самому загальному вигляді вони, очевидно, зводяться до наступного: справа, мабуть, в тому, що значні коливання нашого середовища проживання відбуваються не часто — будь то цунамі, пожежа або особиста катастрофа. Життя ж змушує організм приймати рішення щохвилини, кожен наш крок по життю – це крок по нерівній дорозі. І тому більша частина наших рішень приймається несвідомо досить автономними системами організму без апеляції до вищої інстанції — свідомості. Весь цей світ неусвідомлюваних, тобто сприйманих органами почуттів, але таких, що не доводяться до свідомості сигналів, і є область сугестології. Цей неусвідомлюваний інформаційний потік забезпечує складні акти пристосувальної поведінки.

Коли прийде до нас повне розуміння нейронної організації неусвідомлюваних форм психічної активності? Не скоро! Але і тепер у нас є спосіб «спілкуватися» з цим «несвідомим» — треба просто працювати з ним (адже працюють фізики з поняттям «вакуум», а запитай їх, що це, і з’ясується, що чим глибше фізик, тим менш порожній вакуум).

Сугестологія – сугестія – навіювання. Спроби дати визначення навіюванню робили багато видатних вчених.

Бехтерев визначає його як пересадку психічного стану без участі волі і навіть без ясного усвідомлення з боку сприймаючого. По Павлову, навіювання є “самий спрощений, найтиповіший умовний рефлекс для людини”.

Експериментальні дослідження здорових людей показали, що кожна особистість володіє відомим ступенем виявленої сугестивності. Як пише Лозанов, «ми формуємося як істоти сугестивні, і лише потім ми логіфікуємо наше життя, намагаючись знайти цілісність свого я».

Значна частина інформації з навколишнього нас світу, що надходить через органи чуття, використовується неусвідомлено в руховій сфері. Взагалі велика частина автоматичних дій регулюється і управляється неусвідомлюваною психічною активністю. При цьому досягається набагато більша точність і швидкість, ніж, якби всі ці акти спочатку треба було осмислити, а потім направити. Сюди відносяться і регуляція пози, і утримування рівноваги, і захисні перебудови при падінні, і багато іншого.

Звичайно, несподіване падіння, не призводить, скажімо, до того, що чоловік переламав собі руки і ноги, річ досить вражаюча, якщо ми ведемо мову про ті механізми, які ми в собі, в своєму повсякденному житті не усвідомлюємо. Але як звідси перекинути місток до нашої головної теми і показати, що і в сфері інтелектуальній неусвідомлювані процеси займають настільки ж велике місце?

Спільно зі своїм співробітником Р. Трашлієвим доктор Лозанов розробив буквено-азбучний тест для проведення експериментів з особливим типом подразників. Хоча по своїй абсолютній силі такі подразники і сприймаються органами почуттів, але якщо увагу в цей момент зосереджено на якихось інших подразники, а ці залишаються на «периферії» свідомості, — то вони свідомістю не відзначаються. Тому їх і вважають теж субсенсорними, тобто не зазначеними свідомістю в момент сприйняття.

Тест полягав у наступному. Випробуваним пропонувалося для спостереження протягом 10 секунд табло, на якому були написані 12 букв латинського алфавіту. Після цього їм давали листки, де в азбучному порядку був надрукований весь латинський алфавіт і пропонувалося підкреслити ті букви, які вони тільки що бачили. Ніхто з випробовуваних не знав, що, хоча пропонована комбінація букв була випадковим набором, форма їх розташування на табло нагадувала одну з пропонованих букв (в даному тесті вона нагадувала букву Z). Потім протягом двадцяти днів випробуваним день за днем в урочний час пропонувалося згадати, які ж букви вони бачили на табло.

І виявилося, що якщо на двадцятий день вони відтворили на 11 відсотків менше букв, ніж на початку, то букву Z вони відтворили в два рази більше, ніж в день безпосередньої перевірки. Зіставлення двох способів подачі інформації показало, що з плином часу відтворення субсенсорно поданого матеріалу наближається до відтворення матеріалу, поданого сенсорним шляхом.

Сприймання інформації із зовнішнього світу таким шляхом відіграє важливу роль у всіх людських відносинах — так вважає доктор Лозанов. Скажімо, при сприйнятті слова його зміст, що відображає його специфіку, потрапляє в центр свідомості, де піддається критичному аналізу, логічній обробці і, нарешті, отримує відповідну розумну відповідь. Але ми реагуємо не тільки на слово, а й на цілий комплекс супроводжуючих його подразників, міміку, вираз очей, жест, інтонацію, взагалі на все, що пов’язане з моментом його проголошення. Ці подразники залишаються на периферії свідомості, але потім з’ясовується, що досить нам почути знайому інтонацію, побачити той жест, як у пам’яті негайно спливають цілі гірлянди слів, фрази, вирази, які в момент виголошення супроводжувалися такими інтонаціями, мімікою, жестами.

Ця об’єктивна особливість людської психіки широко використовується в сугестивній методиці навчання іноземної мови, розробленої Доктором Лозановим: за три з невеликим тижні слухачі, що почали з нуля, опановують 2000 слів активного фонду. При цьому, навчання відбувається в обстановці, повного розкріпачення і не тільки не викликає ніякого стомлення — але, навпаки, призводить до відчуття відпочинку. Швидкість, точність і економічність сугестивних психічних явищ мають однаково високий рівень і у школярів і у дорослих, тому давно люди, які давно махнули на себе на себе отримують як би друге дихання.

Докладний аналіз створеної доктором Лозановим методики навчання, яка отримала назву сугестивної педагогіки, або сугестопедії, буде, мабуть, проведений на сторінках наукових праць. Тут же мені хотілося б відповісти тим із читачів, які наукових праць читати не будуть, але уява яких, натренована науковою фантастикою, негайно почне конструювати ситуації, де зловмисники за допомогою субсенсорних сигналів, що вводяться перелицьовують людей, перетворюючи їх у роботів з популярних антиутопій.

Звертаю увагу цих освічених читачів на те, що з якихось причин навіть в антиутопіях деякі люди проявляють вражаючий імунітет до несвідомо сприйманої інформації, яка суперечить їх внутрішнім установкам. У своїй дисертації Лозанов пише про це так: «…подібно біологічним захисним засобам, особистість має вироблені психічні захисні засоби проти шкідливих впливів. Це – досліджені нами антисуггестивні бар’єри».

Перший антисуггестивный бар’єр — це бар’єр свідомого критичного мислення. Коли навіювана ідея якоюсь своєю частиною «спливає» в полі свідомості, то перш ніж бути реалізованою, вона піддається осмисленню, обмацуванню, обговоренню, з’ясуванню причин її несподіваного виникнення. В результаті логічно-критичний бар’єр відкине все, що не створює враження логічної витриманості.

На жаль, вказати оптимальну «висоту» цього бар’єру досить важко: жертвами навіювання можуть виявитися як люди з дуже низьким порогом, готові повірити у що завгодно, так і люди, виховані на високих прикладах певної логічної системи. “Почуття, що подається, ідеї добре логічно обгрунтованій, як це не парадоксально, може саме по собі сугестувати, – пише доктор Лозанов. — Авторитет логіки, добре викладеної думки, має величезну додаткову суггестуючу силу».

Дозвольте мені тут зробити невеликий відступ. Якщо згадати приклади з історії науки, з якою запеклістю боролися прихильники «самоочевидної» логіки Аристотеля проти діалектичної логіки або марно шукали місця під Сонцем творці неевклідових геометрій, то доведеться визнати, що по своїй безкомпромісності ці полеміки можна порівняти лише з боротьбою проти світської науки церкви… Навіть після того, як Гедель довів свою велику теорему про те, що у всякому досить широкому класі понять обов’язково існують питання, на які можна відповісти, тільки розширивши сам клас понять — і, стало бути, абсолютно логічно замкнута система взагалі неможлива, — кожна нова спроба «розширення класу сформованих понять» викликає пружний опір колег, до такого перегляду не готових.

І ще одне зауваження, можливо, що не має прямого відношення до того, про що йде мова, але надзвичайно важливе для тих, хто зайнятий інтелектуальною працею. Чи не помічали ви, що болюча гіпертрофія критично-логічного бар’єру доводить людину до бар’єру мудрування? Чи не помічали ви, що, врешті-решт, особистість стає творчо безплідною?

Другий бар’єр, який лежить поза свідомо-критичного мислення, — це неусвідомлюваний інтуїтивно-афективний бар’єр проти навіювань, що потрапляють в психіку. Природа його, мабуть, полягає в тому, що існує вроджена недовіра живої істоти до світу, де вона поступово освоюється. Цей бар’єр відкидає все те, що викликає почуття недовіри і невпевненості: неясні підозри, викликані неусвідомленими ознаками, призводять до того, що особистість реагує діяльністю, зворотною очікуваній. Третій бар’єр — етичний — призводить до того, що навіювання, що суперечать етичним принципам особистості, не реалізуються.

Вибираючи засоби навіювання, сугестологія йде своїм шляхом, — вона намацує підходи до резервів особистості, прихованим в неусвідомлюваній психічної активності, – з допомогою засобів, якими споконвіку користується мистецтво. “Гармонія форм і фарб, мова музики, Рима, ритм захоплюють і опановують людиною набагато коротшим шляхом, ніж логіка фактів і доводів, і доходять не тільки до серця, але і до розуму людини», — пише Лозанов у своїй незвичайній докторській дисертації, що увібрала в півтори тисячі сторінок 20 років роботи. В одній статті годі навіть намагатися показати, як складні засоби суггестування — авторитет джерела інформації, звільнення від вантажу помилкових уявлень, якщо хочете інфантилізація тих, хто сприймає її, — доповнюються елементарними: двоплановістю, інтонацією, ритмом; як в обстановці концертної псевдопасивності пам’ять поглинає величезні навчальні програми, а люди при цьому залишаються відпочилими і веселими.

Автор: І. Кранцев.