Телепатія та наука
Стаття написана Павлом Чайкою, головним редактором журналу «Пізнавайка». З 2013 року з моменту заснування журналу Павло Чайка присвятив себе популяризації науки в Україні та світі. Основна мета як журналу, так і цієї статті – пояснити складні наукові теми простою та доступною мовою.
З давніх часів нашим предкам була відома мова різних сигналів. З їх допомогою вони швидко передавали на відстань важливі вісті. У часи набігів половців воїни, які охороняли наш кордон, в разі небезпеки запалювали на високому місці велике багаття. Далеко видимий чорний стовп диму попереджав: «Ворог йде !» А у багатьох народів Африки для цього служив великий барабан – його гучні звуки вчасно передавали одноплемінникам важливі новини. Розвивалися наука і техніка – з’являлися все більш вдосконалені засоби зв’язку: друковане слово, телефон, радіомовлення, телебачення, інтернет… До речі, коли з’явились перші радіопередачі, дуже багатьом це здавалося незбагненним дивом: музика і мова передаються по повітрю на тисячі кілометрів за допомогою якихось невидимих і невідчутних хвиль!. Але минуло небагато років, і це досягнення людського розуму стало для нас звичайним, повсякденним. «Невловимі» електромагнітні хвилі почали використовувати в безлічі приладів. А чи немає і в природі інших, поки ще невідомих нам «хвиль», які можуть виконувати роль листоноші для наших слів, думок або почуттів?
Здогадка про те, що можлива передача думок і почуттів на великі відстані, існує з давніх часів. Зазвичай це загадкове явище називають телепатією. Досі воно ще недостатньо глибоко досліджено наукою і тому служить джерелом всякого роду містичних забобонів і шарлатанських вигадок. Різні езотерики стверджують, що телепатичні явища свідчать про існування потойбічного світу.
Тим часом безсумнівно, що можливість «уявної розмови» не містить в собі ніякої містики. Нічого не буде надприродного, якщо вчені відкриють своєрідне «мозкове радіо». Але чи існує воно?
У роки Другої світової війни (та й інших воєн, яких було чимало ) нерідко розповідали про те, що матері, перебуваючи в глибокому тилу, ще до листів з фронту здогадувались про те, що їхні сини важко поранені, причому вони називали навіть день і годину нещастя. Однак чи можна цьому вірити ? Адже істинність таких розповідей у кожному окремому випадку перевірити дуже важко. Доводиться, як кажуть, вірити на слово, а наука вимагає фактів, і вони повинні бути всебічно і неодноразово вивчені. Тільки тоді можна робити певний науковий висновок.
У розповідях про передчуття, якщо їх не брати під сумнів, є одне вразливе місце. Візьмемо той же випадок, коли мати відчула, що її син важко поранений на фронті. Як це могло статись? А ось як. Мати думає про небезпеку, що загрожує її синові, дуже часто, може бути, навіть щодня. Приходить лист з фронту, і всі свої побоювання матір забуває. Але ось в один із днів приходить повідомлення про важке поранення. Вражена мати згадує день, коли був поранений син, і в пам’яті її ясно спливає спогад: так, саме тоді, у цей день, вона дуже турбувалася за сина! І вона розповідає всім своїм знайомим про те, що у неї було важке передчуття. Забувши, що тривожні думки не покидали її багато днів і місяців, вона щиро вірить в своє передчуття.
Відомі, однак, й інші свідчення про уявний зв’язок на відстані. Це розповіді вчених про свої спостереження. Ось що пише німецький вчений Г. Бергер:
«Це сталося, коли дев’ятнадцятирічним студентом я ледве уникнув неминучої загибелі під час військових навчань у Вюрцбурзі. На вузькому краю обривистої гірської дороги я впав разом з конем, який в числі інших шести коней віз артилерійське знаряддя, і ледь не потрапив під колеса. В останню мить вдалося зупинити коней, і я врятувався, переживши великий переляк. Це трапилось в ранковий час чарівного весняного дня, а ввечері того ж дня я отримав телеграфний запит від батька. Він запитував, чи все зі мною гаразд. Перший і єдиний раз у своєму житті я отримав від нього подібний запит. Виявилося, що моя старша сестра, з якою я був «особливо душевно близький, наполягла на тому, щоб телеграма була надіслана, сказавши батькам, що зі мною трапилось нещастя, що вона безумовно це знає. Мої рідні жили тоді в Кобурзі. Це була передача думки, причому я в мить найбільшої небезпеки, бачачи перед очима смерть, діяв як передавач, а особливо близька мені сестра виявилася приймачем».
Над цим випадком вже варто задуматись. А чи немає у розпорядженні вчених ще якихось фактів, які говорять про телепатичний зв’язок? Є.
РОЗМОВА ДУМОК
Російський психолог професор К. К. Платонов у своїй книзі «Цікава психологія» розповідає про те, як він брав участь у дослідах, які проводив його батько. За допомогою гіпнозу, але не говорячи при цьому жодного слова, тобто вселяючи подумки, він усипляв своїх пацієнток, а потім так само подумки будив їх.
Багато подібних дослідів провів петербурзький вчений Л. Л. Васильєв, який вивчає телепатичний зв’язок. Були знайдені три жінки, які легко піддавалися звичайному гіпнозу. Не бачачи і не чуючи лікаря-гіпнолога, який перебував навіть не в сусідній кімнаті, а ще далі від випробовуваних, вони засипали і прокидалися за його мовчазним наказом-навіюванням. Їм наказували подумки виконувати різні рухи. Іноді і це давало позитивні результати.
Те, що жінки дійсно засипали, а потім прокидалися, підтверджували спеціальні фізичні прилади. Особливо переконливо передача думок на відстань від гіпнолога до людини-«приймача» – підтвердилася під час перших дослідів, коли випробовувані ще не знали, для чого вони сидять в кімнаті. Американський письменник Ентон Сінклер ще в 1930 році видав книгу про те, як він разом зі своєю дружиною займався дослідами з телепатії.
В один з вечорів письменник і його дружина сиділи вдома. Чоловік читав книгу, а його дружина Мері, задумавшись, майже машинально водила олівцем по паперу. Придивившись, вона побачила, що намалювала квіти. Тут же вона запитала чоловіка: «Про що ти зараз читав?» «Про квіти», – відповів він.
Цей збіг настільки зацікавив Сінклера, що вони вирішили провести ряд спеціальних дослідів по уявному навіюванню малюнків на відстані. У дослідах брало участь декілька осіб. Думки «передавалися» або з однієї кімнати в іншу, або на відстань в 30 миль. Брала навіювання Мері. У заздалегідь визначений час один з учасників малював який-небудь простий малюнок – стілець, ножиці, зірку, а потім думав про малюнок. Мері ж намагалася вловити ці думки і малювала те, що їй приходило в голову.
Що ж вийшло? Уявне навіювання на відстані в декількох випадках (але далеко не у всіх) виявилося вдалим. Так, Мері намалювала, як і торочилося, стілець і зірку. За словами дружини Е. Сінклера, перед досвідом вона приводила себе в стан «на межі зі сном». Навіюваний малюнок виникав у неї в свідомості у вигляді зорового образу. І ось що цікаво: здібності її «вгадувати» малюнки на відстані скоро стали слабшати, а потім зовсім зникли.
А ось і зовсім разючий випадок, про який було розказано в одному із зарубіжних журналів. Розумово дефективний чоловік у віці 47 років мав розвиток 18-місячної дитини, вимовляв лише окремі слова, але це не заважало йому сприймати складні уявні навіювання. У статті наводиться 24 приклади, коли він з дивовижною швидкістю і точністю (без яких би то не було спотворень) вимовляв абсолютно невідомі йому слова і наукові терміни, як тільки про них починали думати присутні!
Професор Л. Л. Васильєв у своїй книзі «Навіювання на відстані» розповідає про такий цікавий випадок. Влітку, коли йому було 12 років, він жив на дачі недалеко від Пскова. Його мати і батько поїхали лікуватися в Карлсбад (Карлові Вари). «Одного разу під вечір, – пише він, – ми вирішили повторити одну з пригод дітей капітана Гранта, які врятувалися на дереві від повені. Наш вибір припав на розлогу вербу, схилену над водою на іншому березі річки. Я зображував Паганеля і так увійшов у цю роль, що, як і він, зірвався з дерева, впав у воду і, не вміючи плавати, став тонути. Тільки вхопившись за попалу під руку гілку, мені насилу вдалося вибратись на крутий берег. Брат і сестра з німим жахом дивилися на цю сцену. Особливо хвилювала нас неминучість покарання.
Приховати від тіток свою пригоду ми не могли: я промок до нитки, а новенький гімназичний кашкет з білим верхом – предмет моєї гордості і милування, – підхоплений течією, сплив до загаті і зникл в піні. Вдома наші юні тітки згнітивши серце погодились не писати в Карлсбад про те, що трапилось (їм це теж було невигідно), взявши з нас слово, що ми не повторимо нічого подібного. Яке ж було здивування і збентеження – і наше і тіток, – коли в перший же день приїзду мати зі всіма подробицями розповіла всю нашу історію, вказала на нещасливу вербу, згадала про зниклий кашкет і т. д. Все це вона побачила у сні в Карлсбаді і, прокинувшись у сльозах і сум’ятті, вмовила батька негайно ж послати телеграму додому: дізнатися, чи все благополучно з дітьми. Батько зізнався, що на телеграф він тоді не пішов, а щоб заспокоїти матір, подрімав з півгодини у вестибюлі готелю і, повернувшись, сказав, що телеграма послана».
Все це говорить про те, що уявна передача на відстані можлива, хоча зробити який-небудь остаточний висновок ще не можна.
ЗАГАДКА ІСНУЄ
Велика сила науки в тому, що вона не робить поспішних висновків, не говорить «так» чи «ні», поки не з’ясує досконально природу того чи іншого явища, не встановить з точністю всі особливості його зв’язку з іншими процесами, явищами. Якщо все ж існує передача думок на відстані, то яким шляхом здійснюється така передача? І чи можна сказати, що передаються саме думки?
Доктор біологічних наук П. І. Гулев пише про це так: «Підкреслю: коли вживають вираз «передача думок» – це не означає, що мова йде про те, ніби безпосередньо думка переходить з одного мозку в інший. Мається на увазі передача якоїсь інформації про думки, а не самої думки. Що є носієм інформації про думки, нам поки невідомо».
Необхідно ще досліджувати такі явища. Звільнена від містики, від забобонних домислів, від несвідомого обману і самообману, ця область наукових досліджень може привести науку до відкриттів великої важливості.
Досліджуючи явища телепатії, вчені шукають той новий вид матеріального руху, який може служити передавачем думок у просторі. Знайдуть вони його чи не знайдуть, в тому і в іншому випадку науковий погляд на світ не буде похитнутий. Ніякого відношення до містики, до потойбічних сил ці досліди і явища не мають!
Професор Л. Л. Васильєв думає, що здатність до телепатії (останніми роками цю область явищ стали називати парапсихологією) є чимось на зразок апендикса в нашому тілі – червоподібного відростка сліпої кишки, який в даний час вже не потрібен організму. Іншими словами, ця здатність успадкована людиною від її предків і в даний час лише в рідкісних випадках проявляється у окремих людей. А у світі тварин телепатичний зв’язок, якщо він існує, може мати життєво важливе значення в боротьбі за існування.
І дійсно, добре відомо, наприклад, що у великих стадах травоїдних тварин, які живуть під постійною загрозою нападу хижаків, дуже сильно розвинене почуття «сприйняття небезпеки». Воно передається миттєво всім тваринам у стаді, як тільки їх ватажок висловить найменшу тривогу. Це спостерігається, наприклад, у антилоп. Таким чином, і тваринний світ змушує нас замислитись: що таїться за подібними фактами?
Цікаво згадати, що говорив про телепатію великий Ціолковський: «Явища телепатії не можуть підлягати сумніву. Не тільки накопичена величезна кількість відповідного фактичного матеріалу, а й мало не кожен сім’янин не відмовиться повідомити про особисто ним випробувані телепатичні явища. Поважна спроба пояснити їх з наукової точки зору».
Чи не стоїмо ми на порозі нового великого наукового відкриття? Все можливо. Адже навколишня природа невичерпна, з кожним роком, з кожним століттям ми дізнаємось про неї все більше і більше, інколи зовсім незвичайного і несподіваного.
Автор: М. Степняк.