Чи можуть дельфіни говорити?

Я згадую суботній полудень, коли ми міліметр за міліметром переміщали електроди на великій ділянці кори головного мозку дельфіна. Для кожного переміщення вимагалося від 15 хвилин до півгодини! І, проте, за весь цей час дельфін не ворухнувся. Можливо, ми потрапили в одну з великих «зон мовчання», яка у людини розташовується попереду, в лобових частках. «Зони мовчання» просто означають, що їх стимуляція не викликає негайної нервової реакції. Деякі з них зникнуть, у міру того як ми знайдемо нові способи стимулювати їх, оскільки, ймовірно, весь мозок кожної живої істоти нормально є резонатором. Але в даний момент ми були вражені і вважали, що або наші електроди не діють, або цей дельфін – «природний ідіот», у якого немає ніяких реакцій.

На ранок наступного дня я поспішив до лабораторії і підштовхнув електрод, який спустився на міліметр нижче. Це негайно дало результат, який ніхто ніколи не відзначав ні на дельфіні, ні на якому іншому тварину.

При дуже слабкому електричному струмі тварина реагувала всякий раз на його посилення. Вона стрибала з усіх сил і починала «співати», з її пащі вилітали всілякі зітхання, гудіння, бурчання і клацання язиком.

Це був такий концерт, що я вирішив негайно виконати саму істотну частину програми: спробувати подивитися, чи здатна тварина зрозуміти, що приносить їй задоволення, і чи не спробує вона сама викликати його.

Але перш за все, чи дійсно їй приємна ця електростимуляція мозку? Щоб дізнатися це, я поспішно встановив комутатор, який дельфін міг ткнути своїм «дзьобом» (інше слово важко підібрати, щоб описати те, чим закінчується його морда). У той час як я з’єднував його з системою, що управляє розрядкою електродів, я помітив, що дельфін стежить за кожним моїм рухом. Тільки-но я зміцнив управління комутатором, дельфін стрибнув на нього. Виявляється, він зрозумів функцію механізму і штовхнув управління, щоб включити розряд.

Чи виявлялася у інших дельфінів така ж майже негайна реакція? Маленька самка, на якій я відчував цю систему, теж реагувала швидко. Як тільки я показав їй, як пускати комутатор, штовхнувши раз-два її дзьобом рукоятку, вона негайно ж зрозуміла, що вона таким чином включає струм. До нещастя, стимули, які вона, таким чином, отримала, їй не подобалися. Вона жалібно посвистувала і упиралася, коли потрібно було замикати струм. Але по-своєму вона зрозуміла механізм. З тих пір я працював з дванадцятьма різними дельфінами, всі вони відразу ж розуміли суть справи.

Один з моїх піддослідних видавав якісь хитромудрі звуки щоразу, як йому не вдавалося отримати стимуляції. Отримуючи її, замовкав. Але майже одразу ж з його дихала виривався цілий каскад звуків. На дихальному отворі дельфіна був розташований мікрофон з підсилювачем, який дозволяв почути з будь-якої точки лабораторії, в якій знаходиться ванна, найслабший звук. Я використовував стереофонічний апарат з двома стрічками: одна для записування звуків, які видає дельфін, а інша, щоб диктувати мої спостереження. Незабаром мене вразила дивна річ; упереміж зі клацанням язика і швидкими дзявкучими звуками дельфін видавав якісь звуки, яких я ніколи не чув з акваріума. Вони були трохи схожі на вибухи сміху. Тоді я згадав, що коли ми входили в лабораторію, один з нас сміявся.

В ході подальших сеансів я спробував отримати від цієї здібної тварини у відповідь на «електричну винагороду» звуки певної висоти, тривалості і тональності. Я не вважав, що це вище його сил. Але, прослуховуючи запис його голосу, я незабаром переконався, що дельфін особливо намагається скопіювати деякі з наукових виразів, які я сам записував на стрічку, призначену для моїх спостережень. У його виборі не було ніякого сенсу, і імітація була скорочена і груба, але вона вразила всіх, хто її чув. Наприклад, я говорив: «ТРР (середній показник навчання шляхом повторень) дорівнює зараз 10 в секунду». Я вимовляв «ТРР» чітко, щоб моя секретарка могла це записати. І одразу на записуючій стрічці дельфіна чули звук «ТРР», виголошений з різким носовим акцентом, але цілком чітко. Так само, коли я сказав «133 хвилини», дельфін спробував сказати «133» і спіткнувся на слові «хвилини», яке виявилося, безсумнівно, недоступним для його голосових зв’язок.

Можна собі уявити, до якої міри нас потрясло це відкриття: воно дозволяє навчити дельфінів відповідати на електричні стимуляції не тільки їхньою власною мовою, але включати в неї деякі звуки, що видаються людиною. На жаль! Багато хто з наших пансіонерів цього часу померли від епілепсії. Ми почувалися винними в тому, що не прийняли потрібних пересторог, але були змушені працювати до деякої міри наосліп. Якщо зараз я вважаю можливим довго «розмовляти» з дельфіном, не побоюючись принести йому шкоду або перевтомити його, то це завдяки жорстокому досвіду початкового періоду. Ми дізналися, що не можна поміщати електроди поблизу від деяких тендітних зон мозку: тварина переносить розряд без всяких неприємних відчуттів, але її мозок при цьому страждає.

Один з дельфінів, з якими я працював згодом, ускладнив запропоновану йому гру. Я навчив його зітхати, після чого він отримував винагороду у вигляді розряду. Але коли зітхання відбувалося на найвищій ноті, я переставав його чути, хоча ще бачив скорочення «язичка» в дихалі на вершині полови. Я перестав винагороджувати його при зітханнях, занадто високих для мого слуху. Після двох таких зітхань я почув дельфіна і повинен був винагородити його. З тих пір він ніколи більше не «співав» на нечутних для мене частотах. Він визначив те, що доступно для мого слуху, і, як вчений у лабораторії, тримався в межах можливості досліду. Я вже не знав, хто з нас двох над ким працює! Подібні випадки дозволяють думати, що в наших спробах налагодити з ними зв’язок дельфіни можуть зустріти нас на півдорозі і допомогти нам.

Я весь час думав про максимально можливе обмеження застосування електродів. Якщо тварина реагує безпосередньо на звуки, вимовлені голосом або записані на магнітофонній стрічці, то навіщо продовжувати терзати її мозок? Але для такого навчання шляхом наслідування з дельфінами потрібно було поводитися як зі справжніми немовлятами. Яким чином дитина навчається людської мови? При народженні мозок дитини важить в середньому 400 грамів; протягом першого року життя він подвоюється, але повинен досягти 1000 грамів, перш ніж дитина навчиться сама видавати членороздільні звуки. У продовженні цього критичного періоду вона знаходиться буквально під обстрілом слів (і пов’язаних зі словами жестів) з боку матері, батька і всіх дорослих, які її оточують. Її купають, одягають і роздягають, носять, годують, і все це супроводжується відповідними словами.

Таким чином, для того, щоб вирішити, чи може у інших видів тварин розвинутися зрозуміла для нас мова, потрібно приділяти їм якомога більше уваги, потрібно самим доглядати за ними і годувати їх. Доглядати навіть важливіше, ніж годувати: ловці дельфінів і сторожа виставки, які зацікавилися нашою роботою, стверджували, що для заспокоєння спійманого дельфіна йому потрібен, можливо, більш довгий безпосередній контакт з людиною. Вони самі заспокоювали переляканих дельфінів, гладили і пестили їх – у цьому полягає секрет дресирування в сонячних акваріумах Мерінленду.

Отже, я вирішив по можливості відмовитися від електричної стимуляції і довіритися тій схильності до людини, яку проявляли мої чарівні учні. З тих пір я сам з допомогою дружини і дітей годую своїх вихованців і сам пересаджую їх з ванн в басейни.

Один з моїх нових вихованців відразу ж виявив блискучі здібності і став «першим в класі». Ми назвали його Ельваром. Це був самець; він з першої ж зустрічі спробував пристосуватися до нашої області акустики. За допомогою гідрофону ми прекрасно чули його. Він наслідував кожному слову, сказаному нами, – спочатку приблизно, потім все ретельніше, можна сказати, аналітично. Завдання важке, так як гортань у дельфінів зовсім не така, як у нас, а кількість повітря, яке вони можуть змусити вібрувати, набагато менше.

Але Ельвар не відступався. Цілими днями він намагався підігнати своє крякання до швидкості вимовлених нами слів і пов’язувати кожну ноту зі стилем. Щоб винагородити Ельвара за його успіхи, ми вирішили не залишати його на самоті і дати йому дружину або хоча б подругу ігор. Приготували великий басейн і впустили до Ельвара дельфіна-самку на ім’я Тольва.

Вперше у своєму житті Ельвар зовсім перестав звертати на нас увагу. Нашою єдиною роллю в його очах було годувати його. Ми могли спостерігати за дельфінами без перешкод, оскільки просто не існували для них.

Щоб подивитись, наскільки їх взаємна прихильність завадить навчанню, ми розділили басейн навпіл дерев’яною перегородкою. Вона була перекинута і розламана ударами голови. Поставили іншу перегородку, більш міцну і складну. Тоді обидва почали несамовито стогнати. Зрештою, довелося влаштувати гігантську ванну, у якій їх можна було то розлучати, то з’єднувати за допомогою ковзного перебирання. Завдяки такому компромісу Ельвар і Тольва могли, не розлучаючись надовго, роздільно «ходити в школу». Ельвар навчив молоду самку більшості традиційних «ігор», в які він грав з нами: іграм з кільцями, з м’ячами, з жердинами. У той же час у обох дельфінів виробилася спільна мова: грубі крики, що докоряють нас за розлуку, жалібне зітхання, коли вони відокремлені один від одного, воркування при зустрічі. Вони розмовляли один з одним через перегородку, як діти, яких змусили спати в різних кімнатах. І навіть при зустрічі вони стогнали і зітхали строго по черзі: кожен давав іншому час закінчити свою «фразу».

Здатність і навіть схильність моїх вихованців до навчання ніколи не слабшає. Не шкодуючи часу, приймаючи всі обережності і проявляючи максимум терпіння – словом, поважаючи їх свободу, нам вдасться змусити їх розуміти що-небудь з людської мови. Я впевнений, що, врешті-решт, вони навчаться самі вимовляти деякі найпростіші елементи. А тоді можна сподіватися на багато що.

Це було б великим благом для самого людства. У дельфінів не було б суперників в знаходженні місць для лову риби, вони допомагали б у складанні карти морських течій. Бути може, коли-небудь вони будуть приносити нам пісок з найбільших глибин океану або повідомляти нам про капсули ракет, що впали в море. Але найважливіше, по-моєму, той факт, що ми вперше шукаємо можливість контакту з іншою породою живих істот.

Автор: Джон Ліллі, переклад з англійської.